100 років новомосковському футболу

За свідченнями джерел, перший матч новомосковської футбольної команди відбувся 1915 року. За 100 років футболістам та вболівальникам міста є, про що згадати.

Ми спробували відстежити історію перемог та знакових імен наших земляків. 

100 років новомосковському футболу

За 100 років до перемог

У книзі Олександра Ляпіна «Команда молодости нашей», написану до 85-річчя дніпропет-ровського футболу та 60-річчя команди «Дніпро», є згадка про матч 1915 року. Саме тоді відбулись перші міжміські матчі, і дніпропетровська команда «Алькор» грала з новомосковським «Націоналем». Рахунок для наших футболістів був розгромний (8:0), але все тільки починалось.

Уже 1936 року новомосковська команда «Сталь» стала чемпіоном Дніпропетровської області.

У музеї заводу досі зберігаються фото футбольних команд Жестекатального заводу (1935 рік) та лудильно-оцинковального цеху (1958 рік).

У 1974 році новомосковський «Авангард» грав з ветеранами легендарного київського «Динамо».

«Футбольна команда Новомосковського трубного заводу носила назву «Авангард» з 1972 по 1987 роки. Вона успішно виступала на змаганнях міського та обласного рівнів, неодноразово займаючи призові місця. Багато з тих, хто залишив основ-ний склад команди, потім ще багато років виступали в команді ветеранів», - пише у своїй книзі про новомосковський футбол Євген Замковий.

За 22 роки після матчу з ветеранами київського «Динамо», 1996 року, у Новомосковську відбувся матч ФК «Металург» з «Динамо» на Кубок України. Тоді кияни виграли з рахунком 0:3.

Заводська команда «Металург» проіснувала до 1999 року.  З часом таку ж назву стали носити новомосковські любителі.

Зараз у місті від 8 до 10 любительських команд. Мати професійну команду занадто дорого.

 

Футбол неможливо не любити

Яким був футбол і який він зараз, розповіли нам 2 видатних тренери: Володимир Іванович Букрєєв та Олександр Іванович Сігєєв.

Свідчення тих, хто любить футбол з дитинства, грав і грає сам, тренував і тренує інших, безцінні з точки зору історії. Тим більше, що історію новомосковського футболу вони самі творили, а Олександр Сігеєв продовжує і зараз.

Володимир Іванович Букрєєв
Володимир Іванович Букрєєв

Володимиру Івановичу Букрєєву йде 83-й рік. Він трохи молодший за весь новомосковський футбол, і багато матчів бачив на власні очі та брав у них участь.

Володимире Івановичу, як змінювався новомосковський футбол за ці роки?

Футболу в Новомосковську 100 років виповнюється, а самого футболу немає. Хоча раніше був.

Тоді розкажіть, будь ласка, яким був футбол у нашому місті?

Ми грали у другій лізі, першу завойовували. Все пропало тому, що на футбол немає грошей. Зараз є лише місцевий футбол.

Як раніше фінансувався футболу?

Завод «пропав», припинив фінансувати футбол, і все зникло. Раніше була заводська команда. Тим, хто грали, давали день відпочинку, але зберігали зарплатню. Забезпечували транспортом, фактично повністю утримували команду. Завод припинив працювати нормально, і стало не до футболу.

Як ви вважаєте, коли були найкращі часи новомосковського футболу?

Найкращий футбол був після 1960 року, коли тут Багдасаров працював. Була Дитяча спортивна школа, була група футболу. Раніше після школи випускники повинні були ще працювати 2 роки, а потім вступати до вузу. Тоді молодь залишалась у місті, і її можна було залучати до команди. Було 4-5 команд.

Ці команди грали професійно, хоч і без спеціальної підготовки. Такі зараз грають за область.

Вихованці дитячих спортивних шкіл поповнювали команди виробничих колективів. Багато виробництв мали свої команди.

Я був головою спортивного товариства «Спартак» на базі Механічного заводу. Тоді директор і начальники цехів любили футбол. 

Та й ми були іншими. Зараз м’яч котиться, через нього переступив і далі пішов. А раніше бігало 20 пацанів, щоб тільки потримати або подати м’яч.

Як ви полюбили футбол?

Як всі полюбили. М’ячів не було. Ми шили м’ячі з ганчір’я. Тоді час такий був.

Навіть зараз, коли у нас грає дубль «Дніпра», людей приходить все менше і менше. Люди відвикають дивитись футбол, хіба що по телевізору.

Я знаю, що ви у дитинстві, у 10 років, стали свідком легендарного матчу.

У Новомосковську був такий же матч, як матч смерті в Києві.

Новомосковськ був окупований, фронт пішов. У школі № 1 розташовувався шпиталь, у школі № 11 – гестапо, комендатура була там, де старий банк.

Фронт дуже швидко пішов, багато людей не встигли виїхати чи заховатись, а футболісти в місті залишились. Життя тривало. Іноді грали у футбол. Спочатку просто бігали, потім зорганізувались футболісти, які ще до війни грали.

Зіграли з німцями якось одну гру, потім ще одну. Домовлялись про матчі. Виходять німці, виходять наші, і подивитись на це приходило багато людей.

Ми, хлопці, тоді бігали з капелюхом по місту, щоб назбирати якихось грошей і віддати нашому воротарю. Його називали Лис, ім’я було Микита – Лис Микита.

Якось німці дали команду зібрати гравців, вони привезли ще гравців не з місцевих. Вийшли грати. Гра була рівна. Німці бачать, що не виходить у них, почали грубити, підніжки ставити.

Одна раз підніжка, друга. Сергій Полушко, лівий захисник, був 4 номер. Якось «зрубили» його, а він піднявся і німцю в зуб дав.

Шум, галас, людей багато навколо. І він давай тікати. Поки розібрались, що сталось, він уже втік.

Заховався там, де раніше мінеральну воду розливали, за великими воротами. Німці схопились за зброю, готові були застрелити його, але так і не знайшли.

Він залишився живий, і після війни ходив на футбол.

Що було з футболом після війни?

Після війни теж з німцями грали, з полоненими. У школі № 11 був табір для полонених після війни, спочатку там полонені були під конвоєм, потім їх розконвоювали. Вони будували у нас дороги, міст ремонтували, який був зірваний.

Ви знаєте, у німців тоді був добрий оркестр. Де вони взяли інструменти, не знаю. Може, їм надсилали? Але я таких інструментів не бачив до
того.

Тоді перед футболом вперше грав оркестр. Люди збирались в парку, слухали оркестр, дивились футбол.

Пізніше ми по-різному викручувались, щоб організувати матчі. Закривали парк, не пускали на пляж, щоб продавати квитки. А потім директор давав нам гроші, щоб погодувати команду.

Робили «моральний» паркан для стадіону, відмежувавшись символічно від парку.

Тоді до нас часто Краснодар приїздив, «Металург» («Дніпро»). Були навіть ситуації, коли ми директора парку Баштрукова розшукували разом з міліцією.

По-різному складалось. Потім завод взяв на себе команду.

Олександр Іванович Сігєєв
Олександр Іванович Сігєєв

Генератор зірок

З появою в Новомосковську Олександра Івановича Сігєєва наше місто подарувало футболу багатьох зірок.

Зараз він також визнає, що у Новомосковську все менш цікавості до професійного футболу, хоча дитячий футбол у місті на дуже доброму рівні. Дитячі команди – неодноразові чемпіони області.

За часів невизначеності з фінансуванням, розглядались різні варіанти. Навіть була пропозиція утримувати команду за рахунок міського ринку.
«Якби підприємці могли виділяти по 100 грн на місяць, грали б і студенти, і  всі. Але не вийшло», - говорить тренер Сігєєв.

«Хоча якби була своя команда, то люди приходили б дивитись на своїх. Футбольні трибуни точно не були б порожніми», - вважає він.
Розповів Олександр Сігєєв, як з директором Дитячої спортивної школи Дроздовим минулого року просили у депутатів грошей на облаштування майданчику зі штучним покриттям.

«Прийшли ми Дроздовим на сесію. Він розповідає, що грошей немає, але ми обігруємо Дніпропетровськ, Кривий Ріг, неодноразові чемпіони та постійні призери, нижче 3 місця не сповзаємо. Давайте штучний майданчик побудуємо», - згадує тренер.

«Нас вислухали. Потім депутати кажуть: «Спорт – це добре, успіхи – це добре. Але ж це – хобі. Хочте - займайтесь», - наводить він відповідь депутатів.

«Наш проект тоді коштував 1 млн 200 тис грн – майданчик зі штучним покриттям. Усе інше у нас є - сторож, роздягальні.  Не треба нічого поливати,  тільки доглядати», - додав Олександр Іванович.

 

До Новомосковська з Тули

Олександр Іванович Сігєєв приїхав до Новомосковська у 1977 році. Один з товаришів, з яким вони грали в Тулі в першій лізі, запропонував поїхати до Дніпропетровська.

«Він каже: «Поїхали до мого дяді до Дніпропетровська». А дядя був начальником річкової міліції, генерал-майором. У нас був тиждень відпустки, і ми поїхали», - згадує Олександр Іванович.

«Дядя дає нам катер і каже, що ми можемо пливти, куди завгодно. На Запоріжжя? Але там довго стояти, бо шлюзи. І ми попливли по Самарі з боку Придніпровська. Там Самара широка, місця розливу плавнів. Порівняно з тульськім пейзажами, це було неймовірно. А перед цим у Дніпропетровську зайшли в магазин. Там 4 види тільки вареної ковбаси. Сир лежить. А в Тулі тільки «Сніданок туриста» і хек. Якби не
Москва за 300 км, то нічого було б їсти взагалі», - продовжує Сігєєв.

«У Новомосковську порт невеличкий був. Пішли на базар, а там оголошення: футбол. Вирішили піти подивитись. А ми були в спортивних костюмах, чемпіони світу. Стали, дивимось. Після футболу до нас підходить товариш. Спитав, чи ми спортсмени. Каже, що немає в місті жодного дипломованого тренера, давайте до нас, ми все вирішимо», - розповідає футболіст.

«Тоді повели нас прямо до 1-го секретаря міськккому партії. Мій друг, відмовився, бо у нього в Києві все було заплановане. Мене спитали, чи є квартира. Я кажу, 1-кімнатна. «Здавай квартиру, тут 2-кімнатну отримаєш».

Ми зустрілись у серпні, а 10 жовтня я привіз всі документи. Квартиру, правда, отримав за 5 років, коли вже дружина була вагітна», - сміється Олександр Іванович.

Тут, у Новомосковську, він почав працювати у Дитячий спортивній школі і за доплату у 38 карбованців тренував заводську команду.

І тут же Олександр Іванович Сігєєв став «футбольним батьком» для багатьох гравців.

«Перший «вискочив» у мене Вітя Скрипник. Грав у «Дніпрі», потім грав у Запоріжжі, потім німці забрали, зараз тренує «Вердер». Приїздить, зустрічаємось, спілкуємось. Якось привозив м’ячі і одного разу форму», - розповідає тренер.

«Потім за ним пішли Саша Ситник, Максим Білий, Кирило Дорошенко. Усі грали за збірну України», - додає він.

З часом йому вдалось заключити контракт з «Дніпром».

«Років 6-7 тому ми стали філією Академії «Дніпра». І «Дніпро» цінує наших вихованців», - говорить Сігєєв.

У цілому футбол в Новомосковську розвивається за рахунок батьків юних футболістів, і це серйозне навантаження на бюджет родин.

«Зараз усе рахунок батьків. Спонсори дуже зрідка відгукуються, та й я їм вже набрид. А на одну дитину на сезон треба 1200-1500 грн, і це, крім 2 комплектів форми, бутсів», - підкреслює він.

Олександру Івановичу Сігєєву 66 років, і він досі не відмовляє собі в задоволенні пограти у футбол.

А ми зауважуємо, що на прикладі Володимира Івановича Букрєєва можна зрозуміти, що цей спорт продовжує життя, А Олександр Іванович Сігєєв доводить, що має ще й омолоджуючий та тонізуючий ефект.

Відома фраза, що багаті у футбол не грають. Але не менш відомо, що ті, хто грають добре, можуть стати багатими. Сподіваємось, що у Новомосковську з часом будуть і футболісти, і заможні люди.

Новомосковські футболісти, тренер Олександр Сігєєв

Віктор Скрипник

Народився 19 листопада, 1969 року, Новомосковськ, Дніпропетровська область, футболіст та футбольний тренер. У минулому — захисник «Металурга» (Запоріжжя), «Дніпра», «Вердера» та національної збірної України. З 25 жовтня 2014 — головний тренер бременського «Вердера».

Професійні виступи розпочав у складі запорізького «Металурга» у 1989 році. 1994 року перейшов до дніпропетровського «Дніпра», у складі якого провів трохи більше двох сезонів. У 1995—1996 роках дніпропетровський клуб тренував німецький спеціаліст Бернд Штанге, який порекомендував гравця наставнику бременського «Вердера». Трансфер Скрипника до німецького клубу відбувся влітку 1996 року, трансферна сума склала 1,5 мільйони німецьких марок.

У німецькому клубі провів 6,5 сезонів, відіграв 137 матчів у Бундеслізі, 16 — в Кубку Німеччини та 6 в єврокубках. Багато ігор пропустив через травми. Рішення про завершення кар’єри гравця прийняв після завершення сезону 2003—2004 у віці 34 років.

Виступав за національну збірну України. Дебютував 7 вересня 1994 року у матчі проти збірної Литви (поразка 0:2). Усього у формі національної збірної провів 24 матчі, відзначився двома забитими голами.

Після завершення ігрової кар’єри 2004 року прийняв пропозицію залишитися в клубній системі «Вердера» в ролі тренера молодіжного складу. 2007 року отримав тренерську ліцензію УЄФА, що дає право тренувати команди Бундесліги.

25 жовтня 2014 року призначений головним тренером «Вердера» (Бремен) після звільнення з цієї посади за незадовільні результати Робіна Дутта.

Кирило Дорошенко

Народився 17 листопада 1989 року, Новомосковськ, Дніпропетровська область, півзахисник клубу «Олімпік» (Донецьк).

Грав у дублі «Шахтаря», а також в оренді в командах «Сталь» (Алчевськ) і «Зірка» (Кіровоград).

У 2010 році перейшов у донецький «Олімпік». З цим клубом став переможцем спочатку другої, а потім і першої ліги чемпіонату України. 26 липня 2014 в грі з одеським «Чорноморцем» дебютував у Прем’єр-лізі.

Олександр Ситник

Народився 7 червня 1984 року, Новомосковськ, Дніпропетровська область, нападник клубу «Олімпік» (Донецьк).

У 13-річному віці в матчі проти молодіжної команди донецького «Шахтаря» він звернув на себе увагу, забивши суперникам 2 голи.

У 2004 році перейшов в команду новачка Першої ліги «Сталь» (Дніпродзержинськ), де відразу ж став гравцем основи.

У Вищій лізі дебютував 25 липня 2007 року в матчі проти «Чорноморця».

У 2009 році з’явилася інформації про перехід в луганську «Зорю», але в підсумку Олександр опинився в «Закарпатті».

У 2012 році перейшов в команду Казахстанської Прем’єр-Ліги «Кайсар» (Кизилорда).

За підсумками сезону 2006-2007 увійшов до символічної збірної сезону за версією видання «Спорт-Експрес в Україні»
Півфіналіст Кубка України (2008).

Максим Білий

Народився 27 квітня 1989 року, Новомосковськ, Дніпропетровська область. Помер 14 вересня 2013 року.

Півзахисник. Відомий виступами за команди ФК «Харків», «Металург» (Запоріжжя) та «Зоря». Протягом 2005–2011 років викликався до лав юніорських та молодіжних збірних України. У складі молодіжної збірної України брав участь у Чемпіонаті Європи з футболу серед молоді 2011 року.

Виступав у ДЮФЛ України у складі дніпропетровського дитячо-юнацького футбольного клубу ІСТА, де був одним з найкращих бомбардирів, відзначившись протягом 2003–2006 років 54 забитими голами у 69 матчах.

18 липня 2007 року у віці 18 років дебютував у Вищій лізі в матчі проти «Чорноморця» в Одесі.

У 2010 році підписав трирічний контракт з луганською «Зорею», в якій став одним з ключових гравців півзахисту команди.

Востаннє півзахисник «Зорі» вийшов на поле 11 грудня 2011 року. Тоді луганчани поступилися в Донецьку місцевому «Металургу» з рахунком 0:3.

Протягом 2006–2008 років залучався до ігор юнацьких збірних України.

Вже 2007 року отримав виклик до табору молодіжної збірної України, втім дебют в офіційних матчах «молодіжки» відбувся лише 10 лютого 2009 року у грі проти турецьких однолітків.

Навесні 2012 року стало відомо про серйозні проблеми зі здоров’ям у півзахисника. Максим Білий отримав травму ще в осінній частині чемпіонату: ведучи повітряну боротьбу, він травмував голову. Незабаром футболіст став скаржитися на постійний головний біль. За чутками у футболіста утворилась пухлина головного мозку, проте керівники «Зорі» відмовлялися говорити про хворобу Білого, підтвердивши лише, що півзахисник лікується в Ізраїлі, а також спостерігається у клубних фахівців.

14 вересня 2013 стало відомо про смерть півзахисника «Зорі» Максима Івановича Білого, про що повідомила прес-служба клубу.

28 вересня 2013 року луганська «Зоря» в сотий раз перемогла в чемпіонатах України і присвятила цю перемогу пам’яті Максима Білого.

Джерела: Дякуємо за надану довідкову інформацію новомосковцю Євгену Замковому.

Александр Ляпин, «Команда молодости нашей». Интерпайп Новомосковский трубный завод – 75 лет. Матеріали wikipedia.org.