Борис Скляр: Я воюю за те, щоб до мого дому не прийшла війна

Розвідники вважаються елітою військових сил, і складають цю еліту звичайні хлопці, у яких є сила духа, гідність й навіть харизма. Борис Скляр – розвідник, новомосковець та майже батько. Приблизно за місяць його дружина має народити доньку – Алісу. За неї, за своїх батьків, за всіх нас він зараз воює.

Ви знаєте, які вони – українські розвідники? У кожного з нас є «хлопець з сусідньої вулиці». Звичайний пацан, який росте на очах у сусідів, якого можна знати й не надто помічати, тим більше, його дорослішання нагадує про те, що роки йдуть. А потім виявляється, що хлопець цей не простий, що від нього залежать життя сотень бійців, що він і його побратими приймають рішення відступати чи йти вперед.

Борис Скляр: Я воюю за те, щоб до мого дому не прийшла війна

Першоквітневий жарт

Борис – пізня дитина, вчився у новомосковській школі № 3. Коли закінчив, став ветеринарним фельдшером. Потім ще змінював роботи: займався меблями близько 5-6 років, потім мав власне підприємство з обшивки балконів. «Я ловив хвилю, де більше платять, туди я й піду», - говорить він. Останнім часом працював ковалем на заводі (Інтерпайп НМТЗ), звідти його й призвали.

«Мені подзвонили 1 квітня, я подумав, що це жарт. А 2 квітня я вже йшов з речами. Я передзвонив і перепитав, мені підтвердили. «Що брати?», - спитав. – «Мені сказали. Зібрав речі і пішов».

Дружина не була надто рада: 13 червня минув лише рік після їх весілля. «Я просто пояснив, що це треба, що все буде добре, ми не маленькі!», - переконував Борис. Батьки, безумовно, теж переживали, проте зараз сином пишаються.

Питання про «відкосити» не стояло, хоча за законом він і зараз може відмовитись від служби. «Моя дружина – напівсирота і на 8-му місяці вагітності, батькам за 70 років, я – єдиний годувальник у родині. Коли народиться дитина, тоді будемо дивитись», - говорить він після 5 місяців перебування у зоні бойових дій.

Строкову службу Борис проходив у 93-й окремій механізованій бригаді, у Черкаському, тоді був механіком-водієм в артилерії.

Коли прийшов цього разу за повісткою, виявилось, що документи приймають офіцери, які знали його ще з тих
часів.

«Один із офіцерів питає іншого: «Тобі нормальний хлопець треба?» - «Нормальний? Треба». Так я потрапив у розвідку і радий цьому», - посміхається Борис.

Щоб стати розвідником, у Бориса були всі передумови: чудова фізична форма, патріотизм і бажання пошвидше «все це» закінчити.

У нього в активі 6 років занять рукопашним боєм та членство у Запорізькому низовому козацтві, де були постійні тренування з орієнтування на місцевості та приховані роботи.

«Орієнтування на місцевості та приховані роботи я знаю досконало, бо у нашому Запорізькому низовому козацтві є товариство афганців. Так, це не зовсім по-армійському, але те, що нам «давали» в армії, це  вдвічі менше, ніж ми дізнались у козацтві», - пояснює Борис.

Усі навички з мирного життя знадобились Борису неодноразово. 2 квітня він був у військкоматі, а у травні його окрема розвідувальна рота уже стояла під Харковом.

Наша розвідка вміє все

Борис не говорить зайвого, і з деяких коротких відповідей можна лише уявити, що насправді відбувається на цій
війні.

На питання про місце, де вони були в боях, говорить, що всі назви уже переплутались.

«Ми останні 2 місяці йдемо велетенськими кроками, кожні 2-3 дні змінюємо місце дислокації. «Почистили» місце, встановили прапор і йдемо далі, складно навіть згадати всі населені пункти, які ми пройшли», - горить він.

А розмова про полонених, взагалі, коротка.

- Ви полонених берете?

- Безумовно, беремо.

- Багато?

- Ні.

- Ви боїтесь? Вас же можуть…?

- Можуть. Але хтось же має йти. Це – перше. Ми впевнені в собі – це друге. У нас чудовий колектив, багато хлопців з досвідом, служили в Іраку, Грузії. Це – третє.

У розвідувальній роті 93-ї механізованої бригади немає бійців, які нічого не тямлять.

«У нас усі мобілізовані, хоча добровольці теж є – мужички по 40-45 років, є навіть 65 років, які війни пройшли. Вони вважаються консультантами, але вчать нас більше, ніж кадрові офіцери. Які були українські кадрові офіцери? Навчань немає, боєприпасів немає, тактики немає. Чому вони нас можуть навчити? А зараз ці добровольці вперше нас у бій вели, з бою виводили», - розповідає Борис.

Незважаючи на те, що в арсеналі розвідки є багато різних способів отримання інформації, останнім часом у них найчастіше розвідка боєм.

«Зараз ми виконуємо будь-яку військову справу. Ми і штурмовики, і коректувальники артилерії, і все на світі...», - підкреслює Борис.

«Зараз такого немає «я – піхота, значить я сиджу в окопі». Я – розвідка, значить я повинен провести розвідку нової місцевості, розпитати людей, якщо є блок-пост, то розвідка боєм. Дізнаємось, який там прапор, як люди до нас ставляться. Але так було раніше. Зараз ми нікуди не встигаємо доїхати, як бій відкривається», - пояснює він.

У Бориса у відповідь на кожне питання є історія.

«Це шеврони, які у нас опинились після декількох боїв», - показує знаходки Борис Скляр.
«Це шеврони, які у нас опинились після декількох боїв», - показує знаходки Борис Скляр.

Вам доводилось зустрічатись з якимось із добровольчих батальйонів?

Ми зустрічались з «Донбасом». Ми навіть працювали з їх групою спецпризначення. Вони шикарні хлопці, їх є, за що поважати.

Як ви координуєте свої дії?

Усе відбувається не нарівні командування, все завдяки нашим власним командирам. Раніше ми об’їздили блок-пости, контролювати там ситуацію. Одного разу на блок-пості стояли ці хлопці, ми з ними роззнайомились, вони приїхали до нашого керівництва, до штабу. «А куди ви завтра? - Ми туди-то. - А давайте, ми з вами. - А давайте». У нас вийшло відпрацювати, вони подивились на нас, ми подивились на них.

Ми в них впевнені, там немає жодного молодого і вони всі добровольці.

Ми навчились у них багато чому. Кожен пройшов якусь війну. Ми підхоплювали те, як вони вели бій. Ми ж з самого початку були «кошенята». Хто з нас колись стріляв? Дев’ять років тому, двічі за службу і по мішенях? А тут нам довелось навчитись: рятувати себе, рятувати того, хто поряд. Ми їх почали копіювати.

Потім домовились про координацію. Якщо у них іде бій, командир нам повідомляє. У нас немає такого наказу, але ми можемо допомогти. Нас питають «Їдемо?» – «Безумовно, їдемо».

Ви зустрічались з солдатами Національної гвардії? Який у них рівень підготовки?

Ми були в бою з Нацгвардією. Вони воюють добре. Розумієте, ми в одній “каші”: і добровольці, і мобілізовані, і спецназ. Кожен хоче прийти додому живим. Дуже мало придурків, які біжать під кулі, щоб постріляти.

Серед ваших побратимів великі втрати?

Із мого підрозділу є тільки поранені, дуже багато важких. Із трьох командирів залишився один, бо інші в шпиталях.

У нас командири не стоять за спинами солдат. Розвідка йде першою та останньої машинами в колоні. Тому дістається всім.

Як ви отримуєте оперативні дані?

Ми нутром чуємо небезпеку. Якщо йде головний колони, то на нього ніхто не дивиться, усі дивляться на розвідку.

Якщо розвідка розвертається, то розвертаються всі, який би не був наказ.

Був такий випадок, коли ми потрапили у засідку. Праворуч – пагорб і лісосмуга, попереду пагорб і там «зелені чоловічки», а ліворуч далеко – ліс. Зупинились, подумали. Ніхто нічого особливого не бачив, потім «пішли» міномети. О, думаємо, добре.

Міномети далеко, значить нічого страшного. Потім пішла піхота і почався бій. Ми розуміємо, що їх все більше й більше. А у нас фланги не прикриті. У нас було 15 машин – це добра сила, з якою можна штурмувати будь-який блок-пост. Але у них все було дуже чітко розплановано, і ми, оцінивши обстановку, зрозуміли, що нам краще відступати. Відійшовши на 500 метрів назад, ми побачили, що це місце засипали міномети та «52-гі». Якби ми затримались на 5 хвилин, там би ніхто не вижив.

Знищена зенітна установка на базі МАНів. Такі машини обстрілювали Краматорськ. Водять їх, переважно, українці.
Знищена зенітна установка на базі МАНів. Такі машини обстрілювали Краматорськ. Водять їх, переважно, українці.

Як відбуваються засади? У них краща розвідки чи зливають інформацію?

Інформацію їм точно зливають. Ми намагаємось не ходити по тому маршруту, який нам дають «згори», ми навіть не відступаємо вказаними шляхами. Знаючи «точку», де нам треба бути, ми самі прокладаємо маршрут. Якщо ми йдемо по запланованому маршруту, ми обов’язково кудись встрянемо. І не просто встрянемо, вступивши в бій і, наприклад, відступаючи, можемо потрапити на 2 засади.

Звідки йде «злив»? Ви довіряєте своїм командирам?

Зливається інформація згори. Наші командири не зливають, вони йдуть з нами.

Я не дуже вірю в те, що вся інформація у них з пеленгованих телефонів. У нас не було різниці: ввімкнені телефони чи вимкнені, коли ми потрапляли у засідки. Нас не бомбили, де ми ночуємо, де їмо. Нас бомблять по дорогах, на шляхах, де ми маємо давати бій.

Відомо, коли ми будемо йти, і вони знають, яку силу ми маємо.

На якому рівні треба шукати винних?

Я не знаю. У нас має бути контррозвідка, працювати СБУ.

Яка у вас внутрішня мотивація, що вами рухає?

Я не хочу, щоб це сюди, в Новомосковськ прийшла війна, хочу, щоб батька і мати, щоб Алісу не зачепило. Краще ми там це зупинимо.

Ви відчуваєте страх чи азарт все перекриває?

Страшно досі, холодочок по спині йде. Страх є завжди. Тим більше, що хлопці втомились, зараз багато відмовників. Важкі блок-пости, обстрілювати можуть по 3 рази на день. Це зрозумілий вплив людського фактору, тому що ротації чи посилення немає.

Наприклад, ми були в бою, коли зенітну установку руйнували, раптом з’явилось 3 машини, за ними бойовики. Без нових сил це буде все важче витримувати. Навіть, якби не повна заміна відбулась, а хоча б 5-10 «нових» людей у підрозділ. Щоб бійці бачили, що вони не самі. Зараз це би це дуже знадобилось.

Ви вважаєте, що друга хвиля мобілізації не надто успішна?

Друга хвиля мобілізації ще не дійшла до боїв, вони зараз готуються, всі в «учебках». Багато моїх знайомих, хто зараз на навчаннях питають, що найважливіше, чому треба встигнути навчитись. Я вважаю, що треба спробувати постріляти з усього: з «Мухи», з підствольників, щоб мав уявлення, щоб не питати «як це». У нас були хлопці, які говорили: «Я під час строкової служби не стріляв, а мені автомат видали, що з ним робити?». Це – нормально. Ми сіли, розібрали автомат, усе показали, він почистив, склав. Всьому можна навчитись.

Крім молодих і не обстріляних, серед вас багато тих, хто пройшов різні війни. Можлива зараз в армії «дідівщина»?

Яка ж «дідівщина», якщо у кожного вогнепальна зброя? Якщо йде атака, а ти не підійшов, то його поранили, а якщо підійшов, то я йду вперед. Яка може бути «дідівщина»?

Зараз у нас воюють чоловіки по 40-45 років. Їх можна підколоти по-дружньому, можна по-дружньому отримати від них підзатильник, а потім однією силою йти в бій. Оце і вся дідівщина. У нас жодної бійки не було, а супе-речки це – нормально. Емоції теж треба кудись дівати. Але всі знають, що у нас спільний бій.

Чим ви будете займатись після війни?

Я знаю точно, що на завод не повернусь. Я як згадаю весь той дебілізм, який там відбувався, 115 начальників… я уже так не зможу. Якщо ми тут кожного дня ходимо під кулями і кожен з нас вважається елітою, я можу дозволити собі будь-якого полковника взяти за гриву і сказати «ти пацанів на смерть посилав». А я маю повернутись на завод і мені ці дрібні начальнички, які б’ють себе в груди і нічого не значать, будуть мною командувати? Я так не зможу.

Не знаю, куди піду, але на завод не повернусь.

Ви не думали про те, щоб залишитись в армії і будувати військову кар’єру?

В армії після війни буде знову плац, стройовий огляд? Ні, така армія мені не підходить.

Можливо, з таким сусідом, як Росія, ми вже не матимемо права на армію, де головне – це стройова підготовка.
У мене в Росії є багато друзів, вони бачать, що у них відбувається і їх це не влаштовує. Хто сказав, що у Путіна найближчим часом не буде те ж саме, що було у нас на Майдані? Там люди теж озлоблені. На окраїнах Москви - тихий жах, села розграбовані, розбиті. Все одно у людей очі розплющаться. Шила в мішку не заховаєш.

Хто воює проти нас з іншого боку? Місцеві, найманці, російські військові?

Були чеченці, це – найманці. Коли я виїжджав з-під Ясинуватої, ми її штурмували 3 дні, потім відійшли трохи, туди прийшло 500 чеченців на підкріплення. Зараз воюють кадрові російські військові, особливо у Донецьку. Ми до кінця самі не вірили в це.

Це шеврони, які у нас опинились після декількох боїв. У армії ДНР – половина наркоманів, половина «дятлів», які працюють за 50 грн на день.

Як ви з ними спілкувались? Під прикриттям під час розвідки чи з полоненими?

Різні варіанти були.

Як реагує на українську армію місцеве населення?

Дуже по-різному. Ті, хто вже натерпівся, набачився, ті зустрічають зі сльозами радості. В одному місті нас можуть вигнати з магазину, а в сусідньому зустріти, як рідних.

Найчастіше у селах нас зустрічають діти, які посміхаються, просять покататись. Коли таке буває, серце розквітає.

Коли ми заходили в села, іноді мирно, іноді немирно, бувало, приходили жінки, питали: «Ви приїхали мого чоловіка вбити? Він там на блок-посту стоїть». Тоді ми говорили: «Хай він не стоїть, хай покладе автомат на землю, зариє його, хай іде додому, до жінки, до дитини, і я спокійно пройду. Ви їх пропускаєте, а ми потім будемо страждати. Ви не настраждались?» – «Ну, трохи було», - кажуть нам. Так у них «трохи було», бо ми вчасно підійшли, а було б не «трохи». Ми надивились, що вони творили в селах, де дійсно люди плачуть. Тепер там думають.

Вам доводиться й психологами працювати, населення переконувати?

З самого початку – це наша робота. Якщо розвідник стріляє, для нього це приниження, тоді він вже піхотинець. Але зараз ми все на світі. Взагалі, наша задача тиха: прийти, дізнатись, взяти координати, провести блок-пост на потрібне місце – все.

Ви брали участь у спецопераціях?

У кожна операція – спецоперація. Але є така історія. Я знаю, що Оксана Білозір викупала свого односельця. Ми отримали інформацію, що на один з блок-постів приїхали 4 джипа з ДНР-вцями. Пацани починають натягати бронежилети, бо значить нас скоро викличуть. У підсумку виявилось, що це були переговори. Оксана Білозір пообіцяла гроші за полоненого односельця. Вона реально його викупила. Ми були напоготові, але все пройшло гладко.

Ви не боїтесь розповідати це для ЗМІ? У більшості наших співрозмовників є дуже великі застереження щодо командування, щодо контррозвідки.

І боюсь, і не боюсь. З одного боку, про це знає вся Україна. А таємна інформація при мені й залишиться. 

Як зараз працює контррозвідка? Є багато інформації, що поранених жорстко допитують щодо отриманих ушкоджень, звинувачують у тому, що втратили бронежилет та каску.

Я чув про такі випадки, але сам не стикався. Якщо ми контррозвідку будемо знати в обличчя, то гріш ціна нашій армії. Це ж має бути людина-душа, яка знає, з ким випити, з ким подратись. Але в обличчя ніхто не має їх знати. І не, дай Бог, з ними бути знайомими.

Як ви ставитесь до того, що 25-та бригада несе такі втрати? У чому там проблема?

Напевно, там більше “уродів”. Нас теж обстрілюють ГРАДами, без обстрілу мінометами у нас  день проминув дарма. Але у них гарячіше. Більше важливі стратегічні місця – дороги, переправи, залізниця, зброї більше. Ми знаємо, що їм гарячіше, ніж нам. Чим ближче ми до Донецька, тим краще їх розуміємо. Артилерії у нас не було в природі ще тиждень тому, а вони давно з цим борються.

Як у вас відбувається постачання? У вас вистачає боєприпасів?

Боєприпасів у нас вистачить на 3 війни, до того ж у нас є трофеї. Якщо ми приїхали, а там «Мухи», «Шмели»… ми взяли блок-пост, а там повні ящики. Ми вже круті пацани! На зміцнених блок-постах, які ми захоплюємо, завжди щось залишається: кулемети, автомати. Чого ж не користуватись?

А засоби захисту?

Касок у нас немає, а бронежилети - чудові. Нас забезпечили із запізненням, але нормальної якості, американські, добре тримають, всі випробувані, легкі – 6 кг – я можу натягти на них будь-який одяг.

Каски у нас з 1943 року. Нові купити складно, бо їх викуповують на заводах ще до виготовлення.

Що ви там їсте?

З харчуванням у нас чудово. Сухпайки розраховані на бойові виходи. А весь інший час – консерви, тушонка, макарони. У нас у кожному підрозділі є польова кухня, але навіщо, якщо в базовому таборі хтось залишається. Їх задача баньку нам організувати, їсти приготувати, підігріти, якщо треба, зустріти з добрим настроєм. Може, пюрешечку зробити.

Коли ви залишаєтесь у таборі, що найчастіше готуєте?

Я люблю готувати шашлик (сміється).

Де берете м’ясо, щоб побалувати бійців?

Ми проїжджаємо багато сіл, зарплатню нам платять, АТО-шну, підвищену, половина перераховується, але щось ще залишається. По дорозі заїжджаємо до бабусь, питаємо, яке м’ясце є. Вона нам показує на курочку, каже «Оно, ловіть, м’ясце бігає». Коштує 20 гривень, чого ж не готувати. Але все це тримається на людських стосунках. Або в Артемівську ми приїхали на ринок і нормально закупились всього, що треба.

Місцеві вас пригощають?

Пригощають. Але це – стрьомно. Краще ми самі приготуємо.

Як ви вважаєте, багато людей вам співчуває?

Маленький приклад. Заїхали ми в село, радіатор закипів, води треба було. Зупинились біля магазинчика.

Під’їжджає джип, жінка пішла, купила хліба, від’їхала, потім повернулась з чоловіком. Опускають вікно, протягують нам 200 гривень і кажуть: «Це вам на цукерки, на цигарки. Вибачте, нічого вам не купили». Я вам скажу, це було якось принизливо.

Подивіться на нас. Ми не голодні, не холодні, нормально вдягнені. Дякуємо дуже, але нам не треба. Дякуємо, що так зустрічаєте. Співчуття немає, і воно нам не треба. Є розуміння, що ми робимо справу, і є нерозуміння.
У деяких там теж діти в армії. У нас хлопець з Луганська служить. Ми – здорові, сильні, життєрадісні, міцні пацани. Чого нам співчувати? Хай нам заздрять.

Ви - герой, Борисе. 

Та, які ми герої? Поговоримо про геройство, коли все це закінчиться. Чи визнають нас учасниками бойових дій, учасниками АТО? Для сімей, для батьків, для сусідів, знайомих  – для них ми будемо героями. А для держави – ще не відомо.

Волонтери вам допомагають?

Волонтери – просто красені! Вони нам постачають найнеобхідніше для розвідки – прилади нічного бачення, тепловізори. Це – люди із Дніпропетровська, і з Запоріжжя. Колеги, знайомі, сусіди - всі допомагають.

Найголовніше, чим допомогли волонтери, кровозупинні бандажі. Там є секрет – «рогаточка» - як би ти не затягнув, не буде перетискання чи недотискання. Зараз по всіх шпиталях пішло багато ампутацій, іноді перетягнуть джгут, іноді немає папірця, написати, коли він накладений. З правильним накладенням можна зупинити кровотечу і врятувати кінцівку.

Як ви вважаєте, скільки часу треба для закінчення війни?

Війна закінчиться або за 1,5 місяці, або це на кілька років. Все залежить від Києва, там багато політики. Ми втрачаємо час, а значить втрачаємо можливості, тоді починаються проблеми.

Якщо увійдуть війська з Росії, то це буде складно. Мої перші командири говорили: «Ви прийшли до мене кошенятами, а зараз стали бойовими псами. Ви стали чоловіками». Якщо вони сюди зайдуть повною регулярною армією, це все не матиме сенсу. Без зовнішньої допомоги НАТО, США, будь-кого, нам залишиться тільки партизанська війна.

Наша армія має можливості підняти свій професійний рівень?

Наша армія уже піднялась. З тих, хто зараз служить, - половина добровольців. Є ті, хто тричі приходили у військкомат, поки його взяли. Це підняття нашого українського духу. Головне, що він є, а навчитись можна всьому.

Судячи з усього, вам знадобились на війні всі ваші вміння, крім першої професії – ветеринарний фельдшер?

Ні, навіть мої знання ветеринара знадобились. Ми якось, коли захопили один з об’єктів, знайшли там трьох цуценят, вони пару днів тому народились, не більше. Правда, були з них одні скелетики. Ми забрали їх з собою, відпоїли молоком з піпетки. Зараз це пухнасті колобки – Айза, Пуля і Патрон. У нас ще кошеня є. Сиділо перед машиною, ми зупинились і підібрали його. Правда, кошеня теж звати Пуля, і з цим треба щось робити (сміється).

Потім з’ясувалось, що Борис ще й займається латиноамериканськими танцями вже три роки, але це просто уже не поміщалось у загальну картину. Здавалось, що на кожне питання у нього в запасі є з десяток історій, а кожне з особистих питань відкриває в ньому все нові і нові грані.

Після війни ми домовились зустрітись з Борисом, щоб поспілкуватись ще раз, щоб дізнатись, як росте його Аліса і у кого тепер Айза, дві Пулі і Патрон. Але це буде потім. І за це «потім» вони й воюють.