Головне на війні - не звання, а совість і відвага

Новомосковець Тарас Коваль – один із десантників 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Отримав поранення в оточеному бойовиками Луганському аеропорту. На його очах збили ІЛ-76, на борту якого перебувало 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу.

Зараз Тарас вдома, у Новомосковську. Роздроблений плечовий суглоб тримає вкупі титанова пластина.
Спілкуючись з такими, як він, більшості людей стає соромно. Соромно, за те, що знаходяться не там,  не з ними, соромно, бо, можливо, роблять не все, що можуть.

Тарас не вважає себе героєм. Навпаки, він цілком спокійний, розуміє всю складність ситуації, але може з нею впоратись самостійно. Зараз він націлений на допомогу тим, хто на війні та лікується від її м’ясорубки.

Ми переконані, що героєм є кожен, хто взяв на себе відповідальність за свою країну та людей своєї країни. Ми точно впевнені, що повинні знати все про хлопців, які на війні виборюють для нас мир.

Знаючи реальну ситуацію у місцях дислокації, знаючи хлопців з різних бригад, прирісши контактами військових шпиталів Дніпропетровська та Одеси, Тарас є доброю ланкою між воюючими й постраждалими та волонтерами, які надають допомогу.

Головне на війні  - не звання, а совість і відвага

Головне -  не звання

Тарас щороку з 2012-го був на 20-денних зборах, де проходив бойову та повітрятно-десантну підготовку. Цього року це сталось більше, ніж на 20 днів.

«Я - старший солдат, але головне не звання, а совість, доблесть і відвага. Моя спеціальність – зв’язківець», - говорить від про регалії і фах.

«24 березня мене викликали в частину. Я – постійний резервіст. 3 травня ми відбули у Луганський аеропорт. 28 червня був мінометний обстріл. Поряд зі мною розір-вався снаряд, осколки в один бік пішли, а мене в окоп кинуло. Спочатку думали, що у мене вивих плечового суглобу, а з’ясувалось, що відкрита репозиція перелому головки та хірургічної шийки правої плечової кості, що це не просто травма, а поранення», - по військовому чітко та коротко розповідає він свою історію.

Лише за кілька днів стало зрозуміло, що у Тараса не вивих і не перелам, що ситуація з рукою набагато гірша.

Вибирався з Луганщини сам, до Дніпропетровської області їхав потягом.

«Приїхав у  військову частину, а звідти мене відвезли до військового шпиталю у Дніпропет-ровську. Тут же мене оперували. Операція тривала вдвічі довше, ніж розраховували спочатку», - пригадує Тарас.

Уже в Дніпропетровську стало відомо, що потрібна операція відкритої репозиції перелому головки та накладення титанової пластини. За 9-10 місяців її мають зняти, якщо кістка зростеться. А поки що у Тараса плечовий бандаж і болі.

За тиждень після операції бійця перевели до Одеського військового шпиталю, оскільки саме там головний військовий лікувальний заклад.

Зараз Тараса не комісують, йому щомісяця треба проходити медичний огляд. Коли знімуть пластину, тоді буде прийматись остаточне рішення.

Але він говорить, що не може просто сидіти, склавши руки, хоч одна з них поки не працююча. Не воюючи, теж можна бути корисним.

У шпиталях Дніпропетровська та Одеси Тарас на власні очі бачив, чого не вистачає медикам та військовим. Він з особистого досвіду знає, у чому потреби бійців на війні.

Саме це робить його надзвичайно цінним для волонтерів, які забезпечують гуманітарною допомогою військових та поранених. Він може порадити, що краще, і допомогти скоординувати дії. Зрештою, стресостійкість та адаптивність підтвердили й психологи, які консультували бійців в одеському шпиталі.

«Ти  - чи не єдина людина тут, яка може перетравлювати в собі це. Зрозуміти, що вдома. У тебе немає синдрому посткомбатанта, а деякі хлопці ще в бою, хоча уже в шпиталі», - говорили йому фахівці.

Сам Тарас визнає, що «афганський синдром» у нас ще попереду, але, як і про багато інших моментів, говорить, що думати про це треба буде після перемоги.

Війна очима військового

На деякі з наших питань Тарас говорив, що не може спростувати чи підтвердити інформацію, бо не був безпосереднім свідком і не бачив на власні очі. Про інше – не говорить, щоб не давати додаткової інформації для розвідки ворога.

Але деякі його враження і спостереження цінні тим, що це не суха інформація новин. Це те, в чому і з чим живуть бійці.

Далі ми подамо лише його цитати, щоб тут, у тилу, можна було краще зрозуміти бійців.

Батьки 2 місяці не знали, де я знаходжусь. Краще уникати витоку інформації.

Місцеве населення живе дуже по-різному. Ми бачили, як трактор працює в полі. Для когось війни не було навіть в кількох кілометрах.

У Новомосковську є люди, яких, на щастя, більшість  - ті, хто допомагає армії і пораненим.

Коли мінометний обстріл, то перші 2 дні – незрозуміло, що відбувається, а потім звикаєш. Чуєш обстріл, «на автоматі» натягаєш бронежилет на себе і погнали.

Посттравматичний синдром – це реальність, але ми будемо думати про це після війни.

Зараз можна зробити професійну армію. У будь-якого молодого чоловіка має бути перепідготовка. Швейцарія, Канада, Ізраїль мають постійних резервістів, які щорічно проходять підготовку. Їх можуть підняти по першому дзвінку, коли є потреба.

Мобілізовані служать краще, ніж штатні військові.

Там повноцінна партизанська війна. І є місцеві, які теж виступають проти української армії.

ІЛ-76 був збитий професійно. Чітке наведення, з урахуванням поправок на вітер та інше. Тоді це було спрацьовано чітко.

Були такі бійці, що з лікарні повертались одразу на фронт. «Все, я в бій», - кажуть. Зі мною в палаті лежав підполковник з пораненням в живіт. Він вдяг форму, сказав «Бажаю здоров’я» і поїхав до своїх. 400 хлопців були без командира. Насправді, є такі комбати, яким треба пам’ятник ставити. Вони – справжні офіцери.

Із добровольчих батальйонів стикався тільки з «Донбасом». Воюють чудово. Вони молодці, дружні, скупчені. Воюють у них навіть ті, хто не служив строкову службу, але їх допомога армії реальна.

До речі, Тараса вдома чекали мама, батько та сестра. Одружитись до війни 28-річний боєць не встиг. Зараз говорить, що головне – поправити здоров’я. Але нам здається, що новомосковські дівчата не проґавлять такого воїна.