І один у полі воїн!

Новомосковськ гостинно відкрив двері тим, у кого на рідній землі точаться бої. Ці люди принесли із собою страшні спогади і волю до життя. Готовність боротись за нове майбутнє України для декого з них стало сенсом існування. До таких належить Андрій Крамаренко. Патріот, який боровся за визволення свого рідного міста Волноваха, а переїхавши до Новомосковська, організував волонтерську групу і продовжує боротись з антиукраїнськими проявами  на батьківщині й у нашому місті. «Нація тільки-но  почала формуватись, а 23 роки - то був підготовчий етап», - розпочав розмову Андрій.

І один у полі воїн!

- Як Ви опинились у Новомосковську?

- Через проукраїнську позицію звісно (сумно посміхається). Якщо з початку… 1 березня 2014 року у Волновасі відбувся перший проросійський мітинг. Це у моєму рідному місті! Всюди російські прапори! Я не втерпів, зібрав ще кілька проукраїнських хлопців, ми вийшли на сцену, забрали рупор і почали говорити речі, які зовсім не влаштовували організаторів мітингу, те, що не пасувало до запрограмованої картинки. Нас освистали, бо в перших рядах стояли проплачені люди, які  нам потім розповіли, що текст мали заздалегідь. Тексти  їм привозили з Донецька, а туди - з Ростова. Ті люди  не знали чому вони там збираються. Їм треба було збаламутити, аби створити  картинку для російських ЗМІ, що Донбас за Росію. Ми ламали їм ті картинки. Нам доводилось чинити розумніше, бо від них був такий негатив, агресія. Всі, хто був за Україну, – ми несли у собі прагнення миру, добра, конструктив. А вони задирались, у бійку лізли.

- Як Вам вдавалося з ними боротись?

- Нас, адекватно налаштованих громадян, там були одиниці, чоловік 10-15, жодної підтримки правоохоронців. А цих люмпенів - натовпи. Але ми брали розумом: купили стрічок жовтих, блакитних кілька кілометрів. І молоді хлопці з моїм старшим сином, йому вже 21 рік,  вони всю ту площу – ми знали, що у них там завтра буде мітинг, - ми обв’язали всі дерева, всю сцену - все, до чого змогли дістати. Вранці це просто нереально було швидко зняти. Ми спостерігали, а вони гуртуються, а до сцени бояться наблизитись, бо вона жовто-блакитна. Як у містичних фільмах круг від нечисті малюють. Ми їм так усі мітинги попсували. Замовили велетенський бігборд, на сцені встановили із зображенням карти України з Кримом у національних кольорах, вони і від нього, як від чумного, жахались. Вони знову не змогли картинку по Волновасі дати. Якось на ранок російський триколор над адміністрацією в’ється. Ми до голови адміністрації. – «Так що мені з ними битись?» - каже. Це я розповідаю, щоб ви розуміли, яка була ситуація. Як усе зливалось. Всі органи влади морозились і просто чекали, що невдовзі прийде нова влада і вони просто одягнуть нові кепки. Ми ж усіх знали – хто тітушок привозив захоплювати СБУ, хто транспортом забезпечував, хто фінансував. Всю наявну інформацію ми передавали в СБУ, прокуратуру, міліцію – куди тільки можна. Реакції – нуль. Особисто до начальника міліції ходили: «Нічого тут такого не відбувається, заспокойтесь!» –відповідь. Ми зрозуміли, що час шукати вихід самим!

- Тобто?

- Я запропонував спілкуватись із ними, щоб знати, коли очікувати загрозу, хоч усі були спочатку проти, бо вважали їх ідіотами. Ми обмінялись телефонами, і я тоді зрозумів як легко було ФСБ розхитати ситуацію у великих містах, як-от Донецьк. Волноваха ж маленька  - у рази менша за Новомосковськ. Ми всі одне одного знаємо – можемо за необхідності перевірити інформацію.

Вони вибачились, бо розуміли, що коять дурниці. Воно ж соромно людям в очі дивитись. Вони стандартно почали про руку США і всі традиційні замолоти. Я говорю: «У нас різне бачення ситуації, але ж місто одне і ми хочемо, щоб тут було безпечно! То давайте не будемо чіпати США, а зосередимось на наших проблемах!» Він погодився. Ми почали співпрацювати.  За день не менше п’яти провокацій ФСБшники закидали. Все було дуже продумано і доречно, не якась випадкова інформація. Але ми могли подзвонити і перевірити, чи це правда. І нам вдалося уникнути провокацій. У великому ж місті ніхто нікого не знає – людей просто нацьковували одне проти одного! Я вважаю, росіяни не планували сюди війська вводити, а створювали тут умови для громадянської війни і все! Але у них не вийшло! Бо українці розумніші, ніж вони думають! Ми почали спілкуватись і зірвали їхні плани у Волновасі.

Сергій Мороз відразу відгукнувся, і виділив для нашої роботи зручне велике приміщення
Сергій Мороз відразу відгукнувся, і виділив для нашої роботи зручне велике приміщення

- Вам погрожували?

- Нам зразу почали надходити погрози, що автівки попалять. До мене вперше приїхали 16 квітня, хотіли мене викрасти. Я міцної статури - в багажник авто не запхають, тому приїхали двома машинами, одна з яких пікап. Серед білого дня ногами вибивали двері в усіх підряд  магазинах, тож зрозуміло, що не місцеві - не знали, які магазини мої. Я - підприємець. Тоді ми ще погрози не сприймали серйозно. Коли це все відбувалось, я їхав з Донецька, з мітингу «За Україну». Я не боявся, хоч їх було 8 осіб. Сусіди кажуть, у камуфляжі – колишні «беркутівці», і чотири гопники у спортивних костюмах. Вони дали зрозуміти, що знайшли мою квартиру, написали: «Ні – фашистам!» на моїх дверях. Коли я приїхав, їх уже не було. Я відразу звернувся до правоохоронних органів, заяву написав. Міліція приїхала, але ніхто нічого звісно не робив, усе саботувалось. Донбас злили менти і Ахметов. Це я вам з повною відповідальність говорю! Там, де ми змогли своє відвоювати, ми його втримали.

- Ви мужньо опирались, що примусило Вас залишити рідне місто?

- Це вже після того, як у мого знайомого викрали батька. Серед білого дня його викрали просто біля офісу. Два чоловіки з автоматами, мішок на голову і все. Через 3 дні 50 тисяч доларів відвіз - не відпустили батька. Через тиждень ще 200 тисяч вимагають. Де їх взяти? Переговори проводили спільно з представником ООН. Міжнародні організації потім таки натиснули на прокурора ДНР, він сам батька привіз. Чоловік, а йому більше 70 років, - скалічений! Поки він був у полоні - там зачитували списки тих, кого треба відловити. Ми, активісти, там всюди записані. Це все відбувалось у колишньому офісі Партії регіонів. Там на потік було поставлено тоді: перший день - полонених катують, б’ють і залякують колишні спецслужбісти, палять, рвуть нігті, ламають кістки. Наступного дня починають про гроші говорити, людина зламана – на все погоджується.

Після повернення з полону батька мого друга, надійшов і мені дзвінок, якщо я не залишу протягом 2 годин місто – мене теж заберуть. Я вхопив найдорожче - дітей, дружину, документи – і у Бердянськ. Ми 2 тижні жили у Бердянську, і повертались ненадовго у Волноваху. Доки передадуть інформацію, можна трохи пожити і вдома. Поки жили у Волновасі, фарбували все у кольори національного прапора. Фарбу привозили з Бердянська, бо вдома відразу доносять, коли купуєш фарбу. У нас тоді мало не кожне дерево було жовто-блакитне. Восени стало холодно і дорого у Бердянську, тому ми вирішили їхати сюди, у Новомосковськ.

- Як Вас прийняли?

- Тут уже жили дехто з наших активістів. Ми приїхали надвечір, хлопці нас познайомили з Ольгою, ріелтером, вона нам безкоштовно квартиру підібрала. Мабуть з місяць провалялись на дивані, я не звик байдикувати, все життя підприємництвом займаюсь, працюю з ранку до ночі. У мене була мета об’єднати волонтерський рух, бо я бачив, що тут набагато більше проукраїнських громадян, тут мало не кожен автомобіль з українським прапорцем. Тоді я запропонував створити тут центр, на базі якого ми об’єднаємо зусилля всіх волонтерів, і згодом налагодити допомогу для Волновахи і всім, хто її потребує. Ми прийшли до міського голови Новомосковська Сергія Мороза, він відразу відгукнувся, і виділив для нашої роботи зручне велике приміщення, ми й копійки за використання не платимо. Потім ми вийшли на естонців, і почали розширювати контакти. Вже допомога йде фурами.

У мене була мета об’єднати волонтерський рух, бо я бачив, що тут набагато більше проукраїнських громадян, тут мало не кожен автомобіль з українським прапорцем
У мене була мета об’єднати волонтерський рух, бо я бачив, що тут набагато більше проукраїнських громадян, тут мало не кожен автомобіль з українським прапорцем

- Як зараз справи у Вашому рідному місті?

- За допомогою команди Коломойського нам вдалося домогтися справедливого голосування на парламентських виборах – тепер у Волновасі нормальний проукраїнський голова адміністрації і наше місто почало оживати.  Новий голова адміністрації взяв собі радників на добровільній безоплатній основі. Серед них люди, які останні 15 років боролись з корупцією, всі ті, кому ми довіряємо беззастережно, ті, хто боровся з сепаратизмом пліч о пліч з нами.

- То вся справа у керівництві? Ви особисто не хотіли взяти участь у роботі нового керівництва?

- Особисто я не пішов би працювати у систему, яку сам хочу зруйнувати, бо у нас неефективна система державного управління. Але я хотів допомогти, тому ми знайшли такий формат, щоб я не залежав від системи, але міг бути ефективним. Я став радником з гуманітарних питань. Познайомився з усіма фахівцями у адміністрації – професіонали, які за три копійки виконують великі обсяги роботи – як правило, непотрібної, щоправда! Люди віддані і відповідальні, зі своєї мізерної зарплати докладають ще й на канцтовари. Тобто працювати є кому, питання тільки у тому, хто очолює процес! На початку ми, радники, а нас було до 12, збирались щодня і шукали способи вирішення тих чи інших проблем. Потім, коли трохи налагодили роботу, стали зустрічатись рідше, раз на тиждень, тепер раз на місяць вистачає. Словом, ми підставили плече своєму голові адміністрації і маємо тепер злагоджений колектив. Ми там як одне ціле. Таке навіть у сні не могло наснитись ще рік тому. Але там простіше, бо все або біле або чорне – там все загострено до крайнощів. Тут, на мирній частині України, велика сіра зона - не зрозуміло, хто з нами, хто - проти нас. Тут, на мирних територіях, навіть не застій, тут, можна сказати, є спроби запустити маховик у зворотному напрямку, це справді страшно. Знаєте, я нікому не побажаю ознайомитись з тими процесами, які у нас відбуваються. Звісно, там - дім, там - усе, що заробив за життя, але найцінніше – родина, і цю зиму житимуть у Новомосковську, тут інфраструктура, тут спокійно.

- Чи маєте побажання для нас, тих хто не має такого важкого, хоч і корисного, як виявилось, досвіду?

- Тут, у Новомосковську, вам необхідно більше підтримувати свого мера. Сергій Анатолійович людина передова, але йому важко самому все вирішувати. Громада, активісти повинні стати поруч і підтримати його в усіх складних рішеннях – тоді швидше просуватимуться реформи й у нашому місті. У вас тут за рік зроблено стільки, що у нас за 10 років не робилось. Спочатку ми заздрили, бо у нас була цілковита розруха, але зараз, коли ми взяли все у свої руки, нам вдається залучати інвестиції, ми починаємо відбудовувати свій рідний дім. І зараз у нас є знач-ний прогрес, навіть  порівняно з Новомосковськом. Нині, коли ми розуміємо, що у нас немає іншого виходу, ми власноруч повинні витягти з прірви свій район, свою область, свою країну. Наведу тільки один маленький приклад: це неправда, що один у полі не воїн. Від однієї людини дуже багато залежить. Нас на початку були справді одиниці! Ще рік тому ми боялись вийти на вулицю з маленьким українським прапорцем, а сьогодні стільки атрибутики, як у нас у Волновасі, по всьому Львову не буде!

- Що тут можна додати? Все в наших руках!