Краще бути останнім серед кращих, ніж першим серед слабких!

Існує поширена думка, що коли говорять гармати, музи мовчать. Але саме під час війни мистецтво виконує миротворчу місію, будучи універсальним інструментом людяності, нагадуючи нам про те, що ми перш за все люди. Так, парадоксальним чином в цей непростий воєнний час у Новомосковська з'явився шанс отримати своїх перших чемпіонів світу з танців за допомогою хореографа світового рівня - громадянина Росії.

Про це в інтерв'ю з сибіряком, Юрієм Вікторовичем Купріяновим, який найнеймовірнішим чином опинився на Новомосковської землі.

Краще бути останнім серед кращих, ніж першим серед слабких!

Юріє Вікторовичe, розкажіть трохи про себе.

Ну, що сказати про себе... Танцюю з 1979 року, потім став чемпіоном з танців СРСР. Спочатку був чемпіоном Далекого Cходу, фіналістом міжнародних турнірів. Це ще при СРСР було. З 12-13 років почав викладати.

Так рано?

Я з багатодітної сім'ї і почав викладати. Ще до того, як в 1988 році став чемпіоном. Нас у сім'ї було троє дітей, і я був найстарший. Як старшому в родині, мені завжди перепадало, а на танцях мене завжди хвалили. Тато з мамою з роботи приходять, мене немає - я на танцях, отже перепадало вже молодшим дітям. Ось вона, дитяча психологія. Я вдома практично з 10 років вже не жив. Весь час у поїздках, на той час об'їздив весь Далекий Схід. Все змінилося, коли я став чемпіоном. І на мою сторону раптом встали боксери і каратисти. Раніше, за радянських часів, вважали, ну що таке танцюрист! Розумієш, дівчинку обіймає, значить, слабак. А нам доводилося бути разом на зборах з каратистами і боксерами, у нас фізичне навантаження одне й те ж було. Ми їх вчили поворотам, а вони нас силовим розтяжкам. Карате - це розслаблення всього організму, перед турніром, до речі, допомагає дуже. Ось так ми спілкувалися. Приїжджаєш до себе в місто і можеш ходити вже спокійно. Місто у нас був бандитське. Одного разу до мене в школі старшокласники звернулися так: «Ей ти, бик в окулярах!». Я відповідаю: «Так, я бик!». А я за гороскопом бик, (хлопці якось повернулися з турнірів з Китаю і привезли гороскопи в році десь в 1985, тоді мало хто знав, що таке гороскопи). І попав той хлопчик, після цього випадку я став сміливішим. Коли ми почали вивчати карате, у школі до мене більше ніхто не підходив. У мене діти, які займаються зараз зі мною, по 200 разів віджимаються під музику. Ось рівень підготовки танцюристів.

Скільки Вам було років, коли Ви стали чемпіоном?

Десь років 13-14. У 1996 році я вже кинув танцювальну кар'єру і повністю присвятив себе викладанню. Мені більше подобалося викладати.

А як же азарт від перемог?

Як такого азарту від перемог не було. Ми були всі друзями, ми знали, хто переможе, на репетиціях перед турніром вже бачили рівень претендентів. Ми спілкувалися і знали, хто буде першим.

Ви родом з Далекого Сходу?

Так. Почав свою кар'єру з Комсомольська-на -Амуре, потім до Хабаровська переїхав. У Владивостоці потім трохи пожив. Потім приїхала одна пара на збори, я їх потренував. Мене запросили на Камчатку розвинути танці. Там я відкрив танцювальну федерацію, зареєстрував її в Росії. Став її президентом. Звідти все й почалося. У 1996 році я поїхав туди. Там був великий Палац культури. За півроку створив кращий танцювальний колектив. Всі мої учні зараз у Санкт-Петербурзі та Москві. Всі з Камчатки. Потім повернувся до Комсомольська-на-Амурі, попрацював трохи там. Теж відкрив федерацію.

Ви займалися тільки танцями?

Винятково танцями. Спробував займатися бізнесом, але для цього потрібно мати інші здібності. А мені подобалося завжди займатися з дітьми. Коли ти займаєшся з дитиною, у тебе виходить результат. На Камчатці я виховав першу чемпіонку світу - Катерину Ваганову. Її батьки потім переїхали до Москви. Вона вперше там брала участь у міжнародному турнірі і стала там чемпіонкою. Потім у неї титули примножилися. У Москві ми зустрічалися час від часу.

Як Ви потім опинилися в Москві?

Робота, діти... Разом з ними переїхав до Москви. Знайомих там було багато. Практично вся танцювальна Москва - це Сибір. З танцюристів - всі чемпіони світу, майже всі з Сибіру, вірніше з-за Уралу. Ми всі один одного тут знаємо. Хлопці мого віку відкрили свої клуби. Я так і потрапив до Москви, даючи семінари. Потім на деякий час зник з очей, сховався десь на рік.

Щось сталося?

Так, мене паралізувало. Я приїхав в Україну, викладав у Білій Церкві, тут у мене теж були учні. І раптом мені стало погано. Після участі в Харківському турнірі я з поїзда вийшов і зрозумів, що щось зі мною не те. Приїхав додому і встати з ліжка вже не міг. Відмова м'язів повністю всіх ходових, корпус працював, а пальці на ногах, наприклад, ні. Не було сил, я навіть сірник підняти не міг... Зібрали консиліум в Києві. Ніхто з лікарів з таким випадком не зустрічався, сказали, що це сталося на нервовому грунті. Є такі відмовки у лікарів ...

А у Вас були серйозні стреси?

Не такі сильні, щоб це могло б мене зламати. Може, за все моє життя вони накопичувалися. Я завжди переживав за своїх дітей-учнів. Мені завжди хотілося, щоб мої учні були першими. Але мені завжди щастило, у мене завжди були добрі діти і батьки завжди дуже серйозно допомагали. Не знаю, може, все разом за багато років накопичилося.

І скільки у Вас ця ситуація зі здоров'ям тривала?

Десь з рік. Півроку я лежав вдома, втратив всі навички, а потім заново навчився ходити, писати. Те лікування, яке пропонували лікарі, мені не підходило. Я не приймаю таблетки з 10-ти років. Я ніколи в житті не звертався до лікарів.

А як ви відновилися?

Сам став займатися. Страшно, боляче, але я почав ходити сам. Був у мене великий собака, я впаду, бувало, дружина зайнята в той час була, собака мене піднімає. Світлана - нинішня моя дружина, була найближчою людиною, яка взяла іноземця до себе додому. Почав спочатку вчитися ходити з собакою. Упаду, собака мене піднімає. Потім милиці. Тренував учнів в колясці, гроші ж потрібно було якось заробляти. Потім я назад поїхав до Комсомольська-на-Амурі до свого лікаря. Він сказав, що в дитинстві у мене була черепно-мозкова травма. Це зіграло свою роль плюс стреси і нервові перевантаження. А так говорить, ти здоровий, як бик, власне те, що й у Києві говорили. В Сибіру повітря чисте, і я піднявся. Потім, коли я повернувся в Україну, до мене приїхали учні з Білорусі, я підготував чемпіона Білорусії у дорослій групі, потім чемпіонів Росії. Почав знову займатися улюбленою роботою.

А жінка, яка Вас підтримала у важку хвилину, українка? Як Ви зрозуміли, що це Ваша доля?

Так, вона з Білої Церкви. Вона мені сподобалася одразу, її дитина ходила на танці. Вона ще обшивала свою дитину, робила це дуже непогано. І коли зі мною трапилася біда, вона відразу забрала мене до себе, домовилася з лікарями, і завдяки її зв'язкам мене забрали до лікарні, незважаючи на відсутність реєстрації. За мною спостерігав головний лікар лікарні і лікарі там мене підіймали. Але для працівників лікарні було шоком, що до мене на день приходило по 30-40 відвідувачів. Потім Світлана забрала мене до себе додому. Це єдина людина, яка мене могла витримати. Я мотаюся скрізь, а вона знаходиться в Білій Церкві. Ми знайомі з 2007 року, але оформили наші стосунки в цьому році 14 травня. У 2008 році мене паралізувало, з 2009 року я почав їздити по всьому СНД, мене з Камчатки знайшли, потім довелося поїхати до Москви і готувати там пару. Я їх запросив в Україну, вони все літо тут тренувалися, зараз вони чемпіони Московської області. За рік пара так піднялася, хоча це дуже складно в Москві, в жорсткому конкурентному середовищі. Але як кажуть, що маємо, то маємо. Ми це зробили!

А скільки Ви всього виховали чемпіонів світу?

Виходить, що двох. Катя Ваганова та Леонід Проскуров. А також чемпіонів Росії - Григорія Федорця та інших. Складно пригадати, хто в якому віці став чемпіоном. Катя ось, наприклад, вперше стала чемпіоном світу в 12 років, потім вона виросла професійно. Ось, приїжджала вона сюди, дякувала за підтримку і керівництво, говорила, що вона вже багаторазова чемпіонка різних турнірів. Ми з нею зустрічалися в Києві, я навчив її робити шоу-програми на телебаченні. Потім вона працювала на ОРТ в передачі «Встигнути до опівночі». В Італії вона брала участь у ТВ-програмах, в Китаї була, в Іспанії. Стала телезіркою. Ми з нею постійно листуємося в Контакті. Інші хлопці просто дзвонять за порадами, теж спілкуємося, не втрачаємо зв'язку.

Як Ви все-таки Ви опинилися в Новомосковську?

Тут один з танцюристів-далекосхідників працює. Він подзвонив і сказав, що потрібно педагог, а я в цей час був без роботи. Він сказав «приїжджай, спробуй, будеш моїм конкурентом». До Москви мені треба було їхати в жовтні готувати пару. До цього часу я був вільний і погодився. В понеділок був перший відкритий урок, і хлопцям в принципі сподобалося те, що я роблю. Єдина складність для мене в конкуренції, я людина не бізнесова. Для початку я відправив сюди свого сина, вірніше, це син Світлани, але я його вважаю своїм. Він дуже добрий танцюрист, чемпіон України. Це єдиний український танцюрист, який потрапив у першість Росії. Він потрапив у фінал з фрі-стайлу. Тут, у Новомосковську, я дивився на танцюристів, такі дуже непогані дітки. Будемо виховувати їх далі, готувати до чемпіонства. Все не так складно. Не можу сказати, що у мене є амбіції, але я люблю, щоб діти танцювали, і до кінця школи були кращими, хоча б чемпіонами України. І моя мета в Україні, якщо у мене тут з'явиться пара, повезти їх до Росії, і скласти там конкуренцію. У Росії дуже сильні танцюристи. Коли я готую пари, то поїздка до Москви обов'язкова для того, щоб визначити їх рівень. Існують дві світові організації - обидві чудові. Але Україна розвивається по WDSA, а Росія по WDSF. І в кожній є неперевершені пари. Я не звик, щоб мої пари конкурували зі слабкими конкурсантами. Краще бути останніми серед кращих, ніж першими серед слабких. Так пара танцюристів поступово зростає в конкурсі. Так я вчиняв і з Катею, і з Ванею, своїм сином, я їх кидав, як кошенят у воду, Були випадок, коли 7-річному довелося змагатися з 10-річним. Батьки були в шоці. А психологія дитини дуже складна, вона завжди хоче перемагати, не хоче програвати. Але коли говориш, дивись, кому ти програв, тренуйся і будеш таким же. Не дивися, хто позаду тебе, дивись, хто попереду. І це спрацьовувало досить часто.

А скільки часу потрібно, щоб виховати чемпіона?

Для цього потрібні роки. Можна зробити на вид добру пару. Вони будуть прекрасно рухатися, але не потраплять до чемпіонів. Якщо у дітей є мотивація, а у батьків фінансові можливості, то з'являються інші педагоги. Крім того, що я є головним тренером і куратором цієї пари, у мене є певні люди, які працюють над якоюсь частиною тіла - над рукою, над особою і т.д.

 

А які подальші плани, у Вас же дружина  громадянка України, а Ви громадянин Росії?

Буду оформляти дозвіл на проживання. Мені тут все подобається в Україні, і всім моїм друзям і родичам тут все дуже подобається, і багато хто не хоче звідси їхати.

А що саме подобається?

Та все подобається. От якщо порівняти Москву і Київ, або, наприклад Москву і Новомосковськ, то розумієш, що тут фарби яскравіше, листя зеленіше. Якщо порівнювати з Далеким Сходом, то там тайга - темний хвойний ліс, а тут набагато соковитіший колір і яскравіше, око відпочиває. Коли трапився Майдан, багато моїх знайомих злякалися. Я їм казав, ну подивіться, ось я, російський ведмідь, мене навіть в Івано-Франківську ніхто не чіпає. Не вірили. Навіть з сином з Москви розмовляв, він каже: «Тату, тут таке показують!». «А тут інше, - відповідаю, - у кожної країни свої пріоритети».

Вас не зупиняє те, що Ви курсуєте між двома воюючими країнами?

Не зупиняє. Знаєте, я так вважаю, як би не воювали, але народ залишається народом. А політика - це політика, і страждають, в першу чергу, діти. І коли показують вбитих дітей, це страшно. Адже найголовніше - це діти, наше майбутнє.

Дякую дуже за інтерв'ю, і я сподіваюся, що з Вашою допомогою Новомосковськ отримає чемпіонів світу з танців.