«Ми, українці, не здамося». Новомосковський герой Руслан Калюжний про війну, мир, поранення і мрію

Руслан Калюжний – герой однієї з наших попередніх публікацій про новомосковських бійців. Коли ми спілкувались минулого разу, він ще був у своїй 25-й бригаді, але готовий до виїзду в зону АТО. Як показує життя, відповідальність нашої газети полягає не лише в наданні достовірної інформації, а й в тому, що за долю героїв наших публікацій ми теж відповідальність. Так було з полоненим Женею Гунько, якого ми намагались розшукати і знайшли, ми переживали за Руслана Калюжного та Бориса Скляра та багатьох інших.

Тому звістку про те, що Руслан живий, сприйняли, як власне свято. Так, у нього складні поранення, але ми віримо, що все буде гаразд. Дуже багато людей за нього моляться, допомагають грошима і морально підтримують. Тепер у Руслана все може бути або добре, або дуже добре. Інакше ніяк.

Руслан Калюжний погодився розповісти нашим читачам свою історію, і ми передамо її без змін і коментарів. Просто ми маємо знати, що герої – це не Брюс Уілліс та не Бред Пітт. Наші герої – звичайні чоловіки і хлопці, яких формує і змінює ця війна.

Додамо тільки, що у Руслана дивовижна сила духу поєднується зі смиренням, біль пережитого з оптимізмом, побачені втрати з бажанням жити і пам’ятати. На його руці – жовто-блакитний оберіг поряд з опаленим слідом від ремінця годинника, попечене обличчя та обгоріла борода, посічене осколками тіло та очі, які заново вчаться бачити після витягнутих металевих осколків.

«Ми, українці, не здамося». Новомосковський герой Руслан Калюжний про війну, мир, поранення і мрію

Руслан говорить тихо, бо пошкоджені барабанні перетинки, але від цього не менш моторошно. Моторошно усвідомлювати, що наші хлопці і чоловіки переживають те, що бабусі і дідусі вважають страшнішим за Другу світову війну. Моторошно від того, що люди радіють пораненим і полоненим, бо це значить, що вони живі.

Але всі, хто пройшов і хто досі залишається в пеклі війни, говорять, що тепер ми всі маємо жити з більшим завзяттям і силою. Бо ніщо не може бути марно.

А мрія Руслана, ми впевнені, здійсниться дуже скоро, і він піде з донечкою до цирку. І хай тільки щось спробує стати йому на заваді. Ми привеземо навіть дресированих динозаврів, якщо треба буде.

Про війну

Зараз мої хлопці знаходяться у селищі, якого немає ні на військових, ні на цивільних картах – Комунар. Навколо нього міста Харцизьк, Макіївка, Донецьк, Горлівка, Єнакієве, Жданівка, Кіровське, Шахтарськ, за горою - Іловайськ. В кілометрі від Комунару – Нижня Кринка.

З 16 серпня ми зайняли цей Комунар. Міст біля водосховища на Харцизьк і на Макіївку був замінований. Ми його розмінували і тримаємо.

У першому бою ми знищили 3 танки, 2 ГРАДа і штаб у Харцизьку. Нас накрило ГРАДами і почалась військова артилерія кожного дня. Ми воювали цілодобово. Вдень і вночі ГРАДи, «Урагани».

 

Про зраду

Командування не визнавало, що у Комунарі є наша бригада. На карті бойових дій нашої бригади немає. Функціонально ніяких стратегічних завдань, які можуть вплинути на результат битви або війни, ми там зараз не виконуємо. Тобто бригада опинилась у заручниках.

Наче спеціально хочуть знищити 25-ту. Така думка моя та командирів. Але не послухатись ніхто не може.
Боягузів у нас немає. Усі виконують наказ. У нашій частині найбільше загиблих і поранених. Ми не мали жодної поразки, виконували диверсійні завдання, в тилу ворога. Заходимо, виконуємо задачу і назад  з боєм прориваємось. Туди - з боєм і назад - з боєм. 

 

Про мир

Ця війна не закінчиться війною. Політичними методами треба все вирішувати. Ми, українці, не здамося. Нас дуже важко перемогти, практично неможливо. Ворогів ми вбили, як мінімум, 1 до 10. На одного українського солдата – 10 росіян і сепаратистів. Але у них кордон відкритий і це безкінечно. І араби, і чеченці – найманці різних національностей з усього світу йдуть туди. Скільки їх не вбий, вони безкінечні.

Все залежить від мешканців Росії і України. Вони мають встати і зупинити це. Чим більше Україна буде опиратись, тим ближче ми будемо до ІІІ світової війни.

 

Про Бога

Ми коли воювали, молились за ворогів, щоб їх не вбило, тільки їх техніку. Перед Богом всі однакові, просто правда у нас своя, а істина – одна для всіх. Ми за ворогів теж молились. Хоча вбили ми багато. Я думаю, що Бог мені сказав: «Досить, Руслан, вбивати». І зупинив мене.

 

Про страх

Страх був у всіх. Ми молились, щоб страх пройшов. І він проходив, бо ми Батьківщину захищаємо. Бій міг бути 5-6 разів на день. Страх проходив після першого пострілу. Коли годину-дві не стріляють, страшно стає від тиші.

Місцеві мешканці, які ще були учасниками ІІ світової війни, говорили, що такої стрілянини ніколи не було. Я думав, що та війна була найстрашніша в світі, а виявилась, що ця. Від людей, буває, нічого не залишається. 

 

Про поранення

Коли 5 вересня оголосили перемир’я, люди почали повертатись в місто Комунар. І ми вирішили змінити дислокацію, піти за територію міста, бо знаємо, що можуть бомбити мирне населення, а в перемир’я ще більше.

Щоб не постраждали мирні мешканці, ми вирішили переміститись у заздалегідь підготоване укриття за містом.

Вночі переправлялись своїм взводом, без світла, щоб ворог не помітив. Наткнулись на протитанкову міну, вона вибухнула.

Я був у машині, згори, на боєприпасах. Підлетів у повітрі. Мені здалось, це було довго, наче рука одна мене тримала. Може це секунда була, але мені здалось, що довго. А потім ця рука опустила мене в машину. Я не втрачав свідомість, все розумів. Спробував розплющити очі, очі – мокрі, спробував футболку – зрозумів, що кров.

Потім поворушив руками-ногами, зрозумів, що кінцівки цілі, я дуже боявся втратити їх. Голова ціла, бо в касці був. Впав назад у машину. Чую, хтось кричить, старшина, здається: «Відходимо! Відходимо! Горять боєприпаси!».  І я зрозумів, що мене у машині не помітили, всіх витягли, а мене не помітили в лівому кутку, ззаду борта. Я спробував встати, але не зміг, контузія була і кров заливала очі. Я не міг піднятись. Вирішив просто вивалитись через борт. Я лежав на снарядах і перекотився через борт. Впав на землю і поповз.

Про рятувальників

Я повз, поки наші десантники з піхоти мене помітили. Два хлопці підбігли до мене, схопили під руки, почали підіймати. Я їх попередив: «Хлопці, я – артилерист. Я знаю, не можна підіймати. Не підіймайте, тягніть по землі».

Вони не послухались, хотіли швидше мене відтягти від зони вибуху. Вони підняли мене і самі встали. У цей момент стався великий вибух. Їм, які мене рятували, перебило ноги осколками, і вони впали. Я був посередині, і мене побило дрібними осколками. Ми втрьох лежали. Тоді ще піхотинці десантники підійшли, я їм теж сказав не підіймати нас, і вони послухались. Потягли нас по полю.

Потім нас повантажили на «швидку». Зробили знеболюючі уколи, і ми почали прориватись з оточення на Дебальцеве. Кілька разів заблукали, я це чув. Хлопці з перебитими ногами внизу лежали, а мене вгорі поклали в «швидкій». Я чув, як розмовляли водій і наш супроводжуючий, що йде по нас якась стрільба: або РПГ, або ще щось.

Якби я бачив, я б сказав точно, а так я тільки чув їх розмову. Ми прорвались.

За якийсь час виїхали в Дебальцеве. Там Національна гвардія подумала, що ми бандити, і мені в плече поцілили з автомата. У темряві не розібрали. У них мабуть приказ всі машини обстрілювати, а у нас ще й зв’язок між містами поганий. Я тоді попросив, щоб мені каску дали, бо мене ворог не вбив, так свої вб’ють.

У Дебальцевому нас подивились і відправили в Артемівськ. В Артемівську лікар Ольга Яківна дістала осколки з лівого та правого ока і направила з волонтерами до Харкова. Там мене оперував професор.

 

Про травми

У мене барабанні перетинки правого і лівого вуха луснули, чую десь на 1 метр. З приводу очей, професор сказав, що буде боротись за зір. У лівому окові утворилась катаракта, у правому – осколки металеві, проникаючі.

Я був без бронежилету, але у нагрудній кишені у мене був телефон. Один великий осколок потрапив у нього і розлетівся на багато маленьких. Виходить, мені й телефон допоміг. У стегні великий осколок, його вирішили не діставати, він почав уже заростати. Коли осколок або куля входить у тебе, зовсім не боляче. Відчуття таке, наче сильно штовхнуло щось. Болі не було і не страшно.

 

Про обов’язок

Я про хлопців, які мене рятували, пам’ятаю. Ту, допомогу, яку мені перераховують, з ними розділю. Вони в Артемівську залишились в лікарні. Я трохи прийду в себе і знайду їх. Вони від мене нікуди не дінуться. Вони врятували мене. А у нас, у десантників, своїх не кидають.

З тих грошей, які мені новомосковці переказували і люди з інших міст, ні копійки ще не витрачено. Я хочу їх розділити між тими, хто їх потребує, тим хлопцям, які мене рятували.

 

Про героїзм

Герої – ми всі. Там немає героїв, як в кіно. Бригада, як одна людина. Герой – це наша частина, 25-та окрема аеромобільна бригада. Командир Юрій Содоль, комбат Денис Явір, старший офіцер батареї Роман. Усі командири завжди з нами були. Якщо в інших частинах командири, бувало, тікали, зраджували за гроші, то наші командири завжди з нами були.

 

Про потреби

Мені нічого не треба. Мені треба, щоб хлопцям дали наказ виходити з оточення. Щоб хлопці були живі.

 

Про любов

Я дуже кохаю свою дружину – Наталю. Вона для мене надзвичайна підтримка. І доньок своїх люблю. Мрію, що коли я видужаю, поїдемо до цирку. Я з дитинства цирк люблю. Із задоволенням дивлюсь, сміюсь, топаю ногами разом з дітьми, а здавалось би, здоровий дядька.

 

Про новомосковців

Люди Новомосковська - чудові. Я ще до поранення в армії розповідав, як нам допомагають бронежилетами, амуніцією, їжею.

Приємно, що люди відгукуються і допомагають. Ми Батьківщину чесно захищаємо. І приємно, що люди це знають. Ми, солдати, все це відчуваємо. Коли ти знаєш, що робиш добрий вчинок, що тебе підтримують, що тебе не забудуть, тоді не боїшся ні померти, ні бути пораненим. 

 

Про українців

Український народ сміливий і непереможний. З нами не можуть впоратись, бо ми за Батьківщину.