Новомосковські десантники повернулись додому, але готові до бою

25-та окрема аеромобільна бригада нарешті, після 5 місяців боїв, повернулась у повному складі до постійного місця дислокації – частини в Гвардійському.

Зараз солдати і офіцери у 10-денній відпустці, вдома. Ми говорили про те, як бригада поверталась, що на неї чекає у майбутньому. Ми вважаємо, що це не просто хроніки нашої сучасності, це – історія. Яка має бути закарбована у всіх скрижалях. Підполковник Ігор Євгенович Ключников, заступник командира 1-го самохідного артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом погодився відповісти на наші питання.

Новомосковські десантники повернулись додому, але готові до бою

Наші десантники – сучасні герої України. Але це геройство здобуте важкою ціною. Яка зараз ситуація в 25-й бригаді?

25-та бригада, починаючи з 8 травня, виконує поставлені перед нею задачі в зоні АТО. Більше 5 місяців практично вся бригада виконувала бойові задачі. Ротація відбулась, тому що люди втомились, в першу чергу, морально. Бригада втратила дуже багато військовослужбовців: 109 людей загинуло, 280 поранених і 11
зниклих без вісти.  

Бригада починала вести бойові дії в зоні АТО з Червоного Лиману, потім був Ямполь, Крива Лука, Миколаївка, Семенівка, Слов’янськ, Краматорськ, Шахтарськ, Дебальцеве, Нижня Кринка, а потім знову Дебальцеве. Навіть за назвами цих населених пунктів зрозуміло, наскільки було важко. Бригада, особовий склад, у тому числі, солдати, офіцери, контрактники і мобілізовані проявляли героїзм постійно.

Дуже багато втрачено техніки. З 3 жовтня бригада в повному складі вийшла з-під Дебальцевого разом з технікою. На даний момент стоїть питання відновлення техніки, яка у нас є. До того ж, нам обіцяють нову техніку, нові її зразки.

Зрозуміло, що всі чекають відповіді на питання, коли бригада піде воювати далі. Але відповіді на це питання поки немає. Підкреслю, що 80%  військовослужбовців пішло у відпустку на 10 днів. Вони уже навіть не на території частини, вони вдома.

Потім протягом місяця-двох бригада пройде бойове злагодження, і ми будемо знову виконувати поставлені задачі.

25-та бригада понесла найбільші втрати. Чи є у вас бачення того, як вони будуть попов-нюватись, можливо, це будуть контрактники чи мобілізовані?

Мобілізація уже закінчена, але стоїть ще питання по добровольцях, які є й у Новомосковську, і в Дніпропетровську та області. Але це питання ще відкрите. Як все буде відбуватись, поки точно не відомо, а втрат, дійсно, дуже багато.

Вам є, що відновлювати з техніки?

Так, у нас артилерійські знаряддя 2С9 НОНА, БМД-1, БМД-2. Будемо компонувати, відновлювати те, що має незначні пошкодження.

Поки ви буде знаходитись вдома, поки будуть відбуватись ремонти, чи є якісь конкретні потреби, вирішення яких могли б взяти на себе волонтери?

Коли мова заходить про волонтерів, то тут мало простих слів. Тут серце зупинитись може. Волонтери з Новомосковська, з Новомосковського району, з усієї Дніпропетровської області – це герої, які зробили дуже багато для конкретно нашої бригади. Ні для кого не секрет, що без допомоги волонтерів було б дуже важко, їх допомога просто неоціненна. Таке ставлення людей викликає гордість від того, що я тут живу, серед них, серед цих людей. Я пишаюсь містом, районом, областю, країною, де я живу.

Вони доїжджають у найскладніші місця. Навіть елементарні речі ми не могли б без них вирішити. Наприклад, різко схолоднішало, особливо вночі. Нову форму ми отримали тільки тут, коли повернулись. І саме волонтери привозили нам теплі речі, термобілизну, теплі шкарпетки, засоби особистої гігієни.  Я дуже вдячний цим людям.

Зараз ми розраховуємо на свої сили. Я сподіваюсь, що після виборів до армії поставляться інакше. Нас волонтери забезпечили всім. Зараз нам має допомогти держава або обласна влада.

Волонтери ж не можуть нам купити танки або БТР-и. Хоча, ви знаєте, якби перед ними поставили таку задачу, вони б і її виконали. Я думаю, вони навіть підводний човен купити можуть і запустити його в Самару.

Волонтери зробили все, що в їх силах і навіть набагато більше. Вони перевершили будь-які людські можливості. Якщо волонтерів всіх зараз зібрати, то я готовий перед ними всіма стати на коліна. І кожен із солдатів і офіцерів готовий стати на коліна.

Зараз солдати і офіцери повернулись в ті місця, де мир. Наскільки важко їм адаптовуватись, наскільки великий ризик синдрому посткомбатанта?

Конкретно про кожного бійця сказати складно. Безумовно,  10 днів – це дуже маленький термін. Але ті люди, з якими я з 8 травня по 3 жовтня знаходився в зоні бойових дій, за них я впевнений на 100%. Ці люди втрачали своїх бойових товаришів. Для них основна задача – побачити рідних, дружин, дітей, матерів, трохи відволіктись, перепочити, а потім їхати далі, мстити за загиблих товаришів.

Коли я тільки приїхав до частини і чув звуки зі стрільбища, то підсвідомо весь час хотілося заховатись в укриття. По датах я можу плутатись, але по населених пунктах – ні. Починаючи з входу в Нижню Кринку та Шахтарськ, прямої взаємодії з ворогом уже не було. Це була війна артилерії. Снаряд будь-якого виду не обирає, в кого поцілити. Страждають люди. Артилерія – завжди страшно – ГРАДИ, Смерчі, міномети та інше. Усі стали настільки спеціалістами, що лише за звуком можемо зрозуміти, що летить у наш бік.

Це були російські солдати чи місцеві сепаратисти?

Сепаратист – це найманець, але далеко не кожен найманець розуміє, як поводити себе зі зброєю. Простий шахтар або мешканець Донецька, отримавши Д30 або 2С1, просто не знатиме, що з ними робити.  Я буду стверджувати, що там російські війська, російські спеціалісти, які стріляють з усіх видів артилерії, ствольної артилерії.   Відстань обстрілів і точність постійно збільшувались. У кожному місті починалось з 3 кілометрів, потім збільшувалось до 10, 15, 20 кілометрів. Без професійної розвідки, без точного наведення, у них нічого б не вийшло. Я переконаний, що там спеціалісти. Скажу більше, у Дебальцевому, коли там розгорнули штаб ОБСЄ, були представники нашого штабу,  були російські представники, обстріли не припинялись жодного дня.

Чи змінилось якось ставлення місцевого населення до подій, що відбуваються?

Ситуація там дуже складна. Ми програли інформаційну війну. Переконати людей, що ми тверезо сприймаємо те, що відбувається, дуже важко. У них залишився осад щодо Майдану і вони досі вірять, що Донбас заробляє більше за все грошей в Україні. Коли з ними спілкуєшся спокійно, коли пояснюєш, про найбільш дотаційні регіони – Крим, Донецька та Луганська області, про те, що немає державних шахт і весь прибуток йде до кишені власників, вони починають замислюватись. Самі шахтарі розповідають, що на шахтах подвійна бухгалтерія. Хіба це нормально, коли хлопець 14 років йде працювати на копанку, на лебідку за 200-250 грн за зміну? Коли так спілкуєшся, вони починають замислюватись. Але з кожним так не поговориш.

Припустимо, Нижня Кринка. Насправді, це населений пункт Комунар, якого немає на картах, на картах позначена Нижня Кринка. Там вони по російських каналах дивились, що ми їмо дітей на сніданок, обід і вечерю, що нас руки по лікоть в крові, що ми страшні бандерівці з Дніпропетровської області.

У цьому населеному пункті є 4-5-поверхові будинки. Там опалюють вугіллям, а газова труба проходить всього за 500 метрів від міста. Місту 100 років. І за 100 років люди, які там живуть, не замислились над тим, щоб провести газ. Крали вугілля з шахт і опалювали ним будинки. «За що ви боролись?», - ми їх питали. Зате там дитсадок крутий стоїть, який Янукович побудував. Тільки кому він там потрібен, якщо дітей немає?

Повертаючись, ви знали, що бригаду будуть так зустрічати, з квітами, подарунками?

Чесно кажучи, не чекали. Думали, що просто тихо заїдемо і все. Але прийом був такий, бо багато хлопців просто плакали. Ви знаєте, підтримка людей – це те, що дає нам сили воювати. Наша бригада понесла найбільші втрати в Україні. Коли були перші загиблі, коли ми збирали своїми руками хлопців по частинах, нам треба було знайти якісь внутрішні сили. Тоді ми розвісили дитячі малюнки, які нам привозили волонтери, і хлопці підходили до них і плакали. Вони знали, кого вони захищають, за кого вони воюють. Вони знали і знають, що все недаремно.