Останні свідки, або Діти війни…

Вчитель української мови та літератури Поліна Степанівна Седченко, вчитель історії Альона Петрівна Покуса підготували проект, у якому зібрали свідчення тих, хто пережив Другу світову війни. Учасниками пошукової групи стали Козловська Єлизавета, Терещенко Олексій – учні 9-А класу; Марченко Олександр, Попов Сергій, Пономаренко Аліна, Ткаченко Вероніка, Чуб Оксана, Сорочинська Євгенія, Захар’ян Денис – учні 6 класу.

Матеріал, зібраний дітьми за допомогою вчителів, масштабний та важливий. Ми пропонуємо вашій увазі невелику частину зібраних матеріалів та продовжимо цю тему в наступному номері.

Останні свідки, або Діти війни…

Чому ми вирішили зробити цей проект

Незабаром увесь світ буде відзначати 70-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною. Про героїв-переможців багато сказано і написано, а ось про тих, кому дали статус «Діти війни», відомо не так і багато. І нам захотілося самим «побачити» війну їхніми очима, очима малолітніх очевидців...

 

Добре, що є така книга

Ткаченко Вероніка: Одного разу класний керівник 9-А класу Седченко Поліна Степанівна запросила наш клас на відкриту виховну годину, яка називалася «Останні свідки». Затамувавши подих, ми слухали старшокласників і дивилися відеоряд «Дитячий табір «Саласпілс», потай витираючи непрохані сльози... В кінці ми дізналися, що за основу розповідей взято зміст книги Світлани Алексієвич, яка і має назву «Останні свідки».

 

Ніщо не повинно зітертися з пам’яті нащадків

Козловська Єлизавета: У своїй поемі «Письмо в XX век» поет Роберт Рождєственський звертався до майбутніх поколінь, тобто до нас:

Послушайте, все ли вы вспомните?
Так ли вы вспомните?
Ведь если сегодняшний день
Вам увидеть охота,
Помните, что значат
Четыре взорвавшихся года.
Четыре зимы
И четыре задымленных лета…

І ми вирішили, що у кожного серед рідних обов’язково знайдуться ті, про яких говорять, що вони – діти війни: бабусі, прабабусі, знайомі. Нелегко було – відмахувалися, мовляв, нічого героїчного не було, чи й справді нам потрібні спогади. Але, почувши нашу розповідь про книгу Світлани Алексієвич і побачивши наші очі, здалися... І спогади полилися, разом зі сльозами...

Отож, спочатку поговоримо про тих дітей із Бєларусі, чиє дитинство закінчилося 22 червня 1941 року рівно о 4 годині ранку... Вони першими пізнали, що таке фашизм.

 

Ранок 22 червня 1941року

Брест – прикордонне містечко. На одній із вулиць лежить убита дівчинка з незаплетеними косичками і її лялька...

  • Що є дорожче за дітей?
  • Що є дорожче у будь-якого народу? У будь-якої матері? У будь-якого батька?
  • А хто порахує, скількох дітей убиває війна, яка вбиває їх двічі? Убиває тих, хто народився. І вбиває тих, хто міг би, хто мав прийти у цей світ...
  • Здається, що й по нинішній день кричать і плачуть ненароджені діти над кожною братською могилою...

Дитина, що пройшла через жахи війни, чи залишилася вона дитиною?

  • Хто поверне їм дитинство?
  • Що пам’ятають вони?
  • Що можуть вони розповісти?

Можна запитати, що героїчного в тому, щоб у 3, 5, 10, 12 чи 16 років пройти через війну? Що могли зрозуміти, побачити, запам’ятати діти?

 

Чому повинні розповісти?

Терещенко Олексій:

  • Тому що і зараз рвуться бомби, і не тільки в далекій Сирії чи Палестині та Ізраїлі.
  • Тому що бомби рвуться на нашій багатостраждальній землі, на сході нашої України...
  • Тому що там гинуть діти, руйнуються школи!
  • Тому що в наш час, на нашій землі, є наші ровесники – діти неоголошеної війни.
  • Тому що сьогодні комусь хочеться вселенської Хіросіми, в атомному вогні якої діти випарувались би, як краплі води, позасихали б, як страшні квіти...

 

Спогади дітей війни із Білорусі

Що пам’ятають про матір? Батька? Тільки смерть їх: «... залишився на жаринках один ґудзик від маминої кофти. А в печі дві хлібини теплого хліба...», – Аня Точицька, 5 років.

Саша Хвалей, 7 років. Як батька розривали німецькі вівчарки, а він кричав: «Сина виведіть... сина виведіть, щоб не дивився...».

Перший спогад трирічного Володі Шаповалова, як вели на розстріл їх сім’ю і йому здавалося, що мати кричала голосніше від усіх: «... може, тому, що вона несла мене на руках, а я обхопив її за шию. І руками чув, як голос ішов із горла».

Катя Коротаєва, 14 років: «Згоріла вся вулиця. Згоріли бабусі і багато маленьких дітей... Чорний труп – стара людина, щось маленьке, рожеве – маленька дитина. Вони лежали на жаринах рожеві...»

Саша Суєтін, 3 роки: «... Ми опинились в концтаборі, там брали у дітей кров. Дорослі нас ховали, але... Дуже часто діти вмирали... Я вижив».

Просто цифри...

  • Ось одна цифра: під час Другої Світової війни загинуло більше 13 мільйонів дітей.
  • Хто тепер скаже, скільки серед них було російських, українських, білоруських дітей, скільки польських, французьких чи єврейських?
  • Гинули діти – громадяни світу!