Останні свідки, або Діти війни…

У минулому номері ми почали розповідати про проект, який підготували вчителі та учні однієї з шкіл міста. Разом вони зібрали свідчення тих, хто пережив Другу світову війну. Напередодні Дня пам’яті та Перемоги, ми публікуємо продовження тих спогадів. Наша пам’ять зараз тісно переплетена із сьогоденням. Саме зараз, як ніколи, нинішньому поколінню зрозумілі слова про мирне небо і щоб ніколи не було війни. Але поряд з нами ті, хто переживає свою другу війну.

На жаль, газетні шпальти не дають можливості опублікувати всю інформацію школярів та вчителів. Але навіть цей уривок дає уявлення про те, як складались долі під час війни і що запам’ятовують діти на все життя. Стилістика та специфіка живого мовлення збережена.

Останні свідки, або Діти війни…

Діти війни – наші земляки

Мацюк (Ісаєва) Анна Іванівна. Народилася 14 липня 1938 року в м. Новомосковськ Дніпропетровської області, нині проживає там же (мікрорайон Решкут).

Німці прийшли...

Бомбили часто, небо було аж червоне. Люди ховалися в лісі, жили там до осені. Мати напинала халабуду, у якій ми жили. Через річку був брід, по ньому носили їжу. Повернулися додому – від хати чотири стіни, без стелі. Мати нас посадила під стіл, бо йшов дощ. Сидячи у ваганах, я тримала братика на руках. Матуся ж вибирала воду, бо повна хата води! Німці стояли у сусідів, там був їхній штаб. Заходили у хату і питали  «коки» і «яйки», але у нас курей не було. Фашисти убили двох наших солдат і не давали їх хоронити, то собаки гризли і розтягували їхні тіла. А ми все це бачили... Життя ж німці вели розгульне: пили та співали.

Наше життя після війни (1943-1945)

Батько наш загинув на війні, нам прийшла «похоронка», потім сусід розказував, що тато тягнув провід, а поряд упав снаряд... Я пам’ятаю, як батько подарував мені велику куклу, як їхав на танку, а ми йому махали... Це була наша остання зустріч... Після війни було дуже голодно, ми виживали, як могли: ходили в ліс, рвали квіти і носили їх продавати, збирали горіхи в лісі, їли калачики (трава така), копали людям огороди.
Пішки ходили до дядька у село Вільне, він був багатий і допомагав нам: давав гостинці, привозив крупу і дерть. Одного разу мама запарила в казанку дерті і пішла зі мною в ліс. Мій брат Іван разом із нашим двоюрідним братом, теж Іваном, все з’їли гарячим і ледве не померли, бо роздуло шлунки. Коли ми повернулися з лісу, то мама ледве встигла їх відволодати, живими залишилися. Потихеньку одстроювали хату, але до зими не впоралися, зимувати довелося в землянці... (Записано онукою Шевчик Катериною Миколаївною, соц. педагогом СЗШ №13).


Михно (Білоброва) Христина Федорівна. Народилася 19 березня 1925 у селі Попасне Новомосковського району Дніпропетровської області, померла у 2013 році.

«За мною прийшли німці...»

Мені 16 років було, коли за мною прийшли німці. Я сиділа на печі, мама накидала на мене ковдри, щоб німці не помітили. Але фашисти з поліцаяками мене знайшли й відправили до Германії. Було дуже страшно: лякала розлука з рідними, з Батьківщиною, невідомо було, чи зустрінуся знову з батьками, братиком і сестрою. У Германії нас, наймолодших, з концтабору забрали в свої родини німецькі багатії. Хлопців забирали для тяжкої праці, а дівчата виконували хатню роботу: хто шив чи вишивав, хто куховарив, хто доглядав німченят малих. Забрали мене в с. Форгах доглядати за маленькою дівчинкою. Моє ім’я – Христина – було важким для них, і прозвали вони мене Розою. Ця сім’я не ображала мене, поселила в одній кімнаті зі своєю донькою. Серце пекло від того, що на моїй Батьківщині люди голодують, а тут німці живуть у повному достатку. Зігрівалася мрією повернутися додому. Вивчила їхню мову, навіть звикла до нового імені і нової родини. Доглядала за дитиною, виконувала хатню роботу, ходила по продукти до крамниці. Мені жодного разу не сказали, що я – їхня раба, а ставилися до мене, як до члена  сім’ї. А віра в те, що знову колись побачу своїх, потихеньку згасала…

Бог почув мої молитви...

Але є Бог на світі, почув мої молитви – наші прийшли! Радянські військові почали нас збирати для повернення в Радянський Союз. Я землі під собою не чула від радості, коли сідала у вантажівку. А мої хазяї почали вмовляти мене залишитися, навіть бігли за машиною і кричали: «Роза, повернись!». Я звикла, звичайно, до них, була їм дуже вдячна за турботу (рідко кому так везло з господарями), але я дуже хотіла до своєї родини. Мої батьки навіть не сподівалися мене знову побачити. Незважаючи на руїну в країні, на голод,  на тяжку роботу, я була щаслива, що вдома. І жодного разу не пожалкувала, що не залишилася на ситій чужині. (Записано Сорочинською Євгенією). 


Дмитрієва Раїса Іванівна. Народилася 23 березня 1943 року в  м. Новомосковськ, мікрорайон Кулебівка.

Розповідь моєї мами

Мені два роки. Від обстрілів і бомбардувань тікали на Мар’янівську гору. Я у мами на руках, поряд мій маленький брат Ваня, бігти важко. Тоді мама мене в полі в ямці жерстиною прикрила, а сама з Ванечкою далі побігла. А наступного дня, як пройшов обстріл, повернулася забрати мене, щоб поховати, думала, я нежива. А я дихаю! Тоді мама швидко нажувала кукурудзи і погодувала мене. Отак у мене було друге народження!

1947 рік я вже добре пам’ятаю: мама змітає по мельниці кукурудзу, варить мамалигу. Мисочку ставить у кладовці і наказує брату, щоб потроху давав мені їсти, бо, каже, Рая може померти з голоду. А брату було 6 років, він народився  01.01.1941 року. Іще один яскравий спогад: приїзд мого батька - вітчима Білого Трохима Афанасовича. Він воював, дійшов до Берліна, звідти привіз подарунки. (Записано Марченком Олександром)


Киричок Євдокія Тихонівна. Народилася у 1928 році в селі Керносівка Новомосковського району.

У нас була корова Галька, біленька така, цілий день плуг тягає на полі, а прийде додому, ще й молока дає хорошо. То ми, малі, вже її обціловуємо... А в полі працювали самі жінки та старшенькі діти. Матері вночі хліба напечуть, їсти діткам наварять. Чи спали, чи не спали – вдосвіта вже на полі, і допізна... Прийдуть додому, а малі сплять – хто на порозі, хто на долівці...

Одного дня був похорон у селі, люди дійшли вже до цвинтаря, як налетів якийсь літак і скинув бомбу. У людей на цвинтарі не влучив, бомба впала на краю села, а осколком від неї убило дівчину, вона в хаті стояла біля вікна. Тож був іще один похорон... Страшний...

А молодих дівчат і хлопців (14-16 років) позабирали і в товарняках відправили в Германію. Хто до хороших хазяїв потрапив, то у вихідний їм дозволяли ходити в один парк, де вони там  «випадково» зустрічалися з односельцями. А одного разу наші дівчата, їдучи з фабрики машиною, побачили біля смітника опухлого від голоду хлопця і впізнали його – він був із нашого села. Так вони потім потай його забрали на ферму, там він і вижив, а по війні повернувся до рідних. (Записано Терещенком Олексієм)


Пред Клавдія Тихонівна. Народилася 06 січня 1927 року в селі Керносівка Новомосковського району.

«Із гучномовця прохрипіло: «Війна!»

Мені було 13 років, коли з гучномовця, що висів посеред села, перед сільським клубом і церквою, пролунало слово «Війна!». Сільський голова оголосив про мобілізацію чоловіків, залишили тільки 14, як говорили, «тиловиків», тобто підпільників. Війна ще далеко, ми разом із дорослими працювали в полі: пололи, пізніше молотили хліб, сіяли озимі.

Одного дня кухарка Марія з візником Ільком везли їсти робочим у степ. Чують: гуде літак. Задерли голови – а з неба вже парашутист приземлився. То був перший німець. Питає: «Де Орелка? (Орілька по-нашому), Шандровка?». Махнули руками в іншу сторону, він і пішов. Ілько залишив Марію у посадці, а сам верхи на коні до села. Взяв двох чоловіків, озброїлися. Упіймали вони німця, але ніхто не знає, що вони з ним зробили. «Воєнна тайна», - казали...

Життя при німцях

Боїв не було, німці тільки переходили через село, тому нікого не вбивали і хат не палили. Виходило, що німці то наступали, то відступали (а коли вже наша армія гнала їх, то вони свою техніку знищували за селом). Один німець хотів забрати дерев’яні вагани, так та багатодітна мати вирвала їх у нього з рук: «У чому я дітей буду купати?». Він тоді дав дітям цукерок, мабуть, і в нього десь діти були, так жінки рішили.  Хліб, що був у коморі, німці забрали, але у селян по коморах не чіпали, тож голоду, як в інших селах, не було.

Як остаточно установилась німецька влада, то хтось зрадив отих 14-х чоловіків-тиловиків, і за парашутиста сказали... Їх змусили показати, де заховали зброю, а тоді відправили в Дніпропетровськ. Діти їхні й жінки ходили до них, це за 100 кілометрів! Передавали їм продукти і чистий одяг. А одяг їхній був увесь у крові, мабуть, не милували... Так до сих пір ніхто не знає долі тих людей. Але кожен рік  9 Травня рідні моляться за їхні душі. (Записано Терещенком Олексієм).


Поснік Параскева Юхимівна. 1911 р.н.,  с. Керносівка, Новомосковський р-н, нині покійна (записано Терещенко Валентиною Іванівною, що проживає в м. Новомосковськ). 

Зі спогадів моєї покійної бабусі

Мені бабуся розповідала, що у війну в Керносівці, на щастя, німці не спалили  жодної хати, не повісили на майдані жодної людини. Дідусь, 30-річний міцний чоловік, відразу пішов на фронт.
      
Усю війну пройшов шофером (додому повернувся у 1946 році на тій самій «полуторці», що й поїхав на війну). А Параскева з трьома дітьми – 1936, 1938 р.н. і грудною дитинкою залишилася одна. І от одного разу приходить до неї поліцай (чоловік із нашого села, хоч і поліцаював, але був добрим чоловіком, потайки, як міг, допомагав людям; у нього в схованці довго жив поранений червоноармієць) і говорить, що якось німці дізналися, що її чоловік - комуніст, і всю сім’ю мають розстріляти. Можна тільки здогадуватися про почуття моєї бабусі... Але куди тікати? З трьома дітками? І вона все з дому почала роздавати людям: одяг, різні речі, меблі... Один стіл залишився в хаті... Та Бог їх милував. Чогось комендатура змінила своє рішення. «Життя всіх перемішує, - говорила бабуся мені, - твій дідусь був із бідної родини, та й сирота з 7 років, а я з тої сім’ї, що називали «куркулями», може, це й врятувало мене з дітками».


Тармаса  (Рунова) Віра Петрівна. Народилася 17 серпня 1938 року в селі Вільне. Проживає в м. Новомосковськ, мікрорайон Кулебівка.

«Я все добре пам’ятаю...»

На початок війни наша сім’я проживала у Вільному, і хоча мені на той час було мало років, я все пам’ятаю... Батька, Тармаса Петра Олексійовича, відразу забрали на фронт, він був поваром.

Загинув у перші дні війни – снаряд влучив прямо в польову кухню... Пам’ятаю, як плакали мама і мої дві старші сестри. Потім почали літати над селом німецькі літаки, скидали бомби. А мама мене під час бомбування під себе хапає і лягає під широку лавку (у хатах тоді такі стояли). Три рочки мені було, а я це пам’ятаю як сьогодні. (Плаче...). Залишилися у селі жінки і один старий чоловік, та й той кривий. Але всім допомагав: кому щось приб’є, кому щось заб’є. А інших на службу забрали, хтось в партизани пішов перед приходом німців, а менших пізніше фашисти в Германію відправили.

Коли німці зайшли у Вільне (а їх багато було), то поставали на квартири. І у нас стояли.  Як же вони грабили людей! Забирали молоко, яйця, курей, гусей і все зносили собі на постій. Нас, малих, заставляли скубти птицю, а матерів наших  - готувати їм. Хочеш – не хочеш, а підкорятися треба... Старшу сестру (вона мене на 15 років старша) забрали в Германію, а другу, тринадцятирічну, змушували обслуговувати їх – прати, готувати.

Довго німці були в селі. А коли наші почали бомбити, то вони перед своїм відходом почали палити село.

«Такий дим стояв...»

Такий дим стояв! І погода була під стать – похмура, сіра. Так оце всі жителі забрали дітей і пішли в сторону, од диму цього... А партизанів розстрілювали, і мого дядька, Тармаса Сидора Олексійовича, теж. Він, як тільки німці до нас заходили, разом із такими ж хлопцями, як сам, пішов партизанити. Багато їх було. Недовго вони партизанили, запроданці  видали, і наші ж поліцаї їх і розстріляли. Дядько і похований був біля 11-ої школи (в садку Педагогічного інституту – нині  СШ № 11 -  під час окупації Новомосковська з 1941 по 1943 роки фашисти розстрілювали місцеве населення).

Погоріли наші хати, одна хатка тільки уціліла, бо стояла на горбочку подалі від дороги. От всі там і зібралися. Діточок повно: той щипне, те кусне – крику!

«Пішли додому, мамо...»

Я кажу: «Пішли додому, мамо, будемо хату робить». А в тій хаті попелу повно, стеля обвалилася... Лежанка тільки вціліла. Мама дрова носила з лісу і все строїлася... Сама... Бідненька... Голод був страшний, їсти нічого: давали шматочок хліба, 50 гр., такий, що не в’їси – гіркий, з остюками.

Ще пам’ятаю, як перед приходом німців мама закопувала в землю мішечки із зерном (бо добре пам’ятала 33-й рік, коли все відібрали). А як хати горіли, то таке пекло стояло, що земля розпеченою була. І коли відкопали мішечки з пшеницею, то зверху зерно підгоріло, хоча і добре накривали, і землі зверху багато було насипано...