Почесний громадянин Новомосковська може переспівати гімн Дніпропетровська

Олександр Мірошниченко отримав звання почесного громадянина Новомосковська на сесії міської ради 9 липня. Відомий співак з безліччю нагород та унікальним голосом народився і виріс у Новомосковську, але тривалий час жив по всьому світу. Зараз він повернувся до рідного  міста, говорить, що, нарешті, відчув себе там, де треба, і прагне віддавати свій талант землякам.

Почесний громадянин Новомосковська може переспівати гімн Дніпропетровська

Музикою та голосом про вічне і прекрасне

Олександр Андрійович Мірошниченко більшу частину дорослого життя прожив поза межами рідного міста. Після здобуття блискучої кар’єри та, створивши щасливу родину, він вирішив повернутись до рідного міста.

«Я – син цієї землі. Корені мої тут з тих часів, коли  батько у 30-х роках ХХ століття приїхав до Новомосковська будувати Новомосковський жестикатальний завод. Він його будував, як кажуть, з першого «колишка». Познайомився тут з моєю матінкою Анастасією Пилипівною Служенко, тут вони одружились і народили 3 хлопців. Була ще старша сестра Люба, але вона померла в 1947-му, в голодовку», - розповідає Олександр Андрійович.

«Батько будував завод, працював у прокатці, потім забрали на війну, пройшов всю війну, а після повернувся на завод і працював там до пенсії. Зараз батьки вже померли», - додає він.

Олександр Мірошниченко народився 23 лютого  1947 року народився. Як виявилось потім, його день народження визначив подальшу долю. Вся кар’єра відбулась у збройних силах, у військових ансамблях.

Вчився він 8 років у середній школі №7, а потім у вечірній (СШ №11). Працював слюсарем у Новомосковському об’єднанні сільгосптехніки. У цей же час співав у самодіяльності, у будинку культури ім. Шевченка, який потім знесли.

«У 1965 році мене взяли без екзаменів у Дніпропетровське музичне училище. Тільки я заспівав, одразу мене взяли. Тоді директор училища Михайло Львович Оберман мені сказав: «Синок, у це училище вступав Кобзон і не пройшов по конкурсу. А тебе я беру без іспитів», - згадує зараз артист.

Я – син цієї землі. Корені мої тут з тих часів, коли батько у 30-х роках ХХ століття приїхав до Новомосковська будувати Новомосковський жестикатальний завод.

ченко готовий переспівати гімн Дніпропетровська, який виконує Кобзон і якого планують позбавити статусу почесного громадянина Дніпропетровська. І уже говорив про це з чиновниками Дніпропетровської міської ради.

«Коли прийшов час служити,  прийшла повістка і я потрапив до Угорщини, до Південного керівництва. Тоді відзначали дату – 50-річчя Жовтневої Соціалістичної революції. Був відбір для участі в концерті у Москві. Я поїхав туди з піснею на всесоюзний фестиваль і отримав Гран-прі, диплом лауреату фестивалю. Мені було 20 років», - розповідає він про свій перший приголомшливий успіх .

«Звідти я повертаюсь до Угорщини, а там був ансамбль пісні танцю. Хоча мене залишали в Москві вчитись. Але переконали, сказавши: «Чого ти будеш вчитись, якщо ти готовий співак? Будеш тільки час витрачати».

Поки Олександр був в Угорщині,  у Новомосковську на нього чекала наречена. Він приїхав по неї, і син народився уже за кордоном.

У 1979 році, коли родина переїхала до Севастополя, Олександр Мірошниченко  почав співати у Чорноморському ансамблі пісні і танцю.

«Там отримав Першу премію Ленінського комсомолу у 1982 році, у 1985-му отримав звання заслуженого артиста України, у 1986-му – Державну премію автономної республіки Крим», - коротко і без пафосу говорить Олександр Андрійович про свої звання і нагороди.

Крім років перебування  в Угорщині, співаку вдалось побувати у глибокі брежнєвські часи в самому серці Європи, у Швейцарії.  На фестивалі «День Женеви» він співав радянську пісню, перекладену французькою мовою.

Олександра Андрійовича не хотіли відпускати з армії, зараз він жартує, що був там найстаршим: «Коли закінчилась моя військова вислуга років, я був найстаршим в армії, ви уявляєте, 60 років! Хоча, зазвичай, у 45-50 років звільняються».

Тоді директор училища Михайло Львович Оберман мені сказав: «Синок, у це училище вступав Кобзон і не пройшов по конкурсу. А тебе я беру без іспитів»

У Новомосковську я вдома

«Я відслужив, відспівав і кажу жінці: «Поїхали на батьківщину, туди, де наші всі». Продали в Севастополі квартиру і переїхали до Новомосковська», - говорить пан Олександр про повернення додому.

«Де б я не був, мене завжди тягло на батьківщину. Я міг залишитись працювати у Москві, в Угорщині. Я жодного разу не відпочивав в Європі. Я завжди у відпустку їхав до Новомосковська: побачити матір, у Самарі покупатись. Для мене море – це нічого особливого. А Самара – це диво. Можна лежати на березі річки під дубом, хіба це не диво? Це не можна ні з чим порівняти, рідне – воно й рідне», - вважає Олександр Андрійович.

Жінка повністю підтримала бажання чоловіка повернутись на батьківщину. Для обох Новомосковськ – рідне місто, знайомі вони 50 років, одружені – 45 років. Ніяких заперечень просто не могло бути.

Хоча син залишився жити в Севастополі, а донька з чоловіком живуть у Росії, Олександр Андрійович переконаний, що Крим – це Україна.

Був відбір для участі в концерті у Москві. Я поїхав туди з піснею на всесоюзний фестиваль і отримав Гран-прі, диплом лауреату фестивалю.

Спілкується зараз з сином лише по телефону, той намагається якось влаштувати своє життя, працює. Сам пан Олександр говорить, що ніколи б не проміняв свою рідну землю ні на які гроші чи  обіцянки.

«Щоб не було, хай там хоч у 5 разів пенсії підвищують, а я буду жити на рідній землі, - наголошує він, -  Вночі, холи на самоті, хочеться кричати прямо до сліз, від того, що відбувається зараз».

Помітно, що батько сумує за дітьми і дуже цінує свою родину: фото найближчих людей завжди з ним.

Олександр Андрійович зберігає форму та оптимістично дивиться в майбутнє. Одне з головних завдань для нього – дарувати свій талант рідному місту.

При тому, що його дуже цінують в Дніпропетровську – Олександр Мірошниченко співає в філармонії, у Будинку органної музики, брав участь у постановці «Одеський дворик» - не всі у Новомосковську готові сприяти поширенню його таланту. Наприклад, Палац культури «Металург» відмовив у проведенні благодійного концерту, кошти від якого мали піти допомогу онкохворим дітям.

Точніше, Палац навіть не відмовив, а назвав суму оренди зали. Для заслуженого артиста України це було дуже дивно, бо він неодноразово проводив подібні благодійні концерти і жодного разу ніхто не пропонував заплатити за оренду.

Спів для Олександра Мірошниченка був завжди життєво утворюючим фактором, який підпорядковував собі усе інше.

«Я в школі співав, у самодіяльності, а коли вступив до училища, зрозумів, що це моя професія. Голос – це єдиний інструмент, з яким треба народитись.  Можна навчитись грати на будь-якому інструменті, навіть якщо не станеш професіоналом. А голос дається від народження», - підкреслює артист.

Де б я не був, мене завжди тягло на батьківщину. Я міг залишитись працювати у Москві, в Угорщині. Я жодного разу не відпочивав в Європі. Я завжди у відпустку їхав до Новомосковська.

Олександра Андрійовича завжди відмовляли від отримання вищої музичної освіти.

«Я приїхав з Севастополя з концертом, а там був присутній ректор консерваторії Кондратюк.  Я співав тоді зі зведеним хором, 120 осіб. Підійшов потім до нього і спитав, чи можна вступити заочно до Консерваторії. Він мені теж сказав не витрачати часу. «Ти – готовий співак», - говорили мені», – згадує артист.
Менше з тим, самоосвіта ніколи не прийнялась, як і особливе ставлення до голосу.

«Я все вбирав у себе, як губка. Слухав і намагався повторити.  Шаляпін у своїй книзі писав, що «голос має звучати, як віолончель». І, безумовно, веду здоровий спосіб життя – треба не пити і не курити. Усе це розхитує вокальну лінію», - розповідає секрет співочого довгожительства Олександр Андрійович.

Зараз артист прагне присвятити себе рідному місту та готовий співати від душі для своїх земляків. Одного з них він безмежно поважає ще з давніх часів. Герой Радянського Союзу Микола Тимофійович Невпряга був юнацьким кумиром та залишається зараз добрим другом.

«Микола Тимофійович - мій еталон і кумир. Коли мені було 17-18 років, я на 20-річчя перемоги співав для нього. Я дуже радий, що він ще живий, ми спілкуємось, тісно підтримуємо стосунки. Зараз я йому кажу: «Ваш орієнтир – Володимир Зєльдін, який прожив 99 років». Микола Тимофійович тільки сміється», - з теплотою розповідає про тепер уже колегу про «почесному громадянству» Новомосковська.

У Олександра Андрійовича Мірошниченка безліч планів – концерти у мікрорайонах міста, виступи зі шкільним хором та ще багато сюрпризів.

«Це – здорово. Я відчуваю, що я у своїй стихії, я – вдома», - підкреслює Олександр Мірошниченко.