Почесний громадянин Новомосковська може переспівати гімн Дніпропетровська
Олександр Мірошниченко отримав звання почесного громадянина Новомосковська на сесії міської ради 9 липня. Відомий співак з безліччю нагород та унікальним голосом народився і виріс у Новомосковську, але тривалий час жив по всьому світу. Зараз він повернувся до рідного міста, говорить, що, нарешті, відчув себе там, де треба, і прагне віддавати свій талант землякам.

Музикою та голосом про вічне і прекрасне
Олександр Андрійович Мірошниченко більшу частину дорослого життя прожив поза межами рідного міста. Після здобуття блискучої кар’єри та, створивши щасливу родину, він вирішив повернутись до рідного міста.
«Я – син цієї землі. Корені мої тут з тих часів, коли батько у 30-х роках ХХ століття приїхав до Новомосковська будувати Новомосковський жестикатальний завод. Він його будував, як кажуть, з першого «колишка». Познайомився тут з моєю матінкою Анастасією Пилипівною Служенко, тут вони одружились і народили 3 хлопців. Була ще старша сестра Люба, але вона померла в 1947-му, в голодовку», - розповідає Олександр Андрійович.
«Батько будував завод, працював у прокатці, потім забрали на війну, пройшов всю війну, а після повернувся на завод і працював там до пенсії. Зараз батьки вже померли», - додає він.
Олександр Мірошниченко народився 23 лютого 1947 року народився. Як виявилось потім, його день народження визначив подальшу долю. Вся кар’єра відбулась у збройних силах, у військових ансамблях.
Вчився він 8 років у середній школі №7, а потім у вечірній (СШ №11). Працював слюсарем у Новомосковському об’єднанні сільгосптехніки. У цей же час співав у самодіяльності, у будинку культури ім. Шевченка, який потім знесли.
«У 1965 році мене взяли без екзаменів у Дніпропетровське музичне училище. Тільки я заспівав, одразу мене взяли. Тоді директор училища Михайло Львович Оберман мені сказав: «Синок, у це училище вступав Кобзон і не пройшов по конкурсу. А тебе я беру без іспитів», - згадує зараз артист.
ченко готовий переспівати гімн Дніпропетровська, який виконує Кобзон і якого планують позбавити статусу почесного громадянина Дніпропетровська. І уже говорив про це з чиновниками Дніпропетровської міської ради.
«Коли прийшов час служити, прийшла повістка і я потрапив до Угорщини, до Південного керівництва. Тоді відзначали дату – 50-річчя Жовтневої Соціалістичної революції. Був відбір для участі в концерті у Москві. Я поїхав туди з піснею на всесоюзний фестиваль і отримав Гран-прі, диплом лауреату фестивалю. Мені було 20 років», - розповідає він про свій перший приголомшливий успіх .
«Звідти я повертаюсь до Угорщини, а там був ансамбль пісні танцю. Хоча мене залишали в Москві вчитись. Але переконали, сказавши: «Чого ти будеш вчитись, якщо ти готовий співак? Будеш тільки час витрачати».
Поки Олександр був в Угорщині, у Новомосковську на нього чекала наречена. Він приїхав по неї, і син народився уже за кордоном.
У 1979 році, коли родина переїхала до Севастополя, Олександр Мірошниченко почав співати у Чорноморському ансамблі пісні і танцю.
«Там отримав Першу премію Ленінського комсомолу у 1982 році, у 1985-му отримав звання заслуженого артиста України, у 1986-му – Державну премію автономної республіки Крим», - коротко і без пафосу говорить Олександр Андрійович про свої звання і нагороди.
Крім років перебування в Угорщині, співаку вдалось побувати у глибокі брежнєвські часи в самому серці Європи, у Швейцарії. На фестивалі «День Женеви» він співав радянську пісню, перекладену французькою мовою.
Олександра Андрійовича не хотіли відпускати з армії, зараз він жартує, що був там найстаршим: «Коли закінчилась моя військова вислуга років, я був найстаршим в армії, ви уявляєте, 60 років! Хоча, зазвичай, у 45-50 років звільняються».
У Новомосковську я вдома
«Я відслужив, відспівав і кажу жінці: «Поїхали на батьківщину, туди, де наші всі». Продали в Севастополі квартиру і переїхали до Новомосковська», - говорить пан Олександр про повернення додому.
«Де б я не був, мене завжди тягло на батьківщину. Я міг залишитись працювати у Москві, в Угорщині. Я жодного разу не відпочивав в Європі. Я завжди у відпустку їхав до Новомосковська: побачити матір, у Самарі покупатись. Для мене море – це нічого особливого. А Самара – це диво. Можна лежати на березі річки під дубом, хіба це не диво? Це не можна ні з чим порівняти, рідне – воно й рідне», - вважає Олександр Андрійович.
Жінка повністю підтримала бажання чоловіка повернутись на батьківщину. Для обох Новомосковськ – рідне місто, знайомі вони 50 років, одружені – 45 років. Ніяких заперечень просто не могло бути.
Хоча син залишився жити в Севастополі, а донька з чоловіком живуть у Росії, Олександр Андрійович переконаний, що Крим – це Україна.
Спілкується зараз з сином лише по телефону, той намагається якось влаштувати своє життя, працює. Сам пан Олександр говорить, що ніколи б не проміняв свою рідну землю ні на які гроші чи обіцянки.
«Щоб не було, хай там хоч у 5 разів пенсії підвищують, а я буду жити на рідній землі, - наголошує він, - Вночі, холи на самоті, хочеться кричати прямо до сліз, від того, що відбувається зараз».
Помітно, що батько сумує за дітьми і дуже цінує свою родину: фото найближчих людей завжди з ним.
Олександр Андрійович зберігає форму та оптимістично дивиться в майбутнє. Одне з головних завдань для нього – дарувати свій талант рідному місту.
При тому, що його дуже цінують в Дніпропетровську – Олександр Мірошниченко співає в філармонії, у Будинку органної музики, брав участь у постановці «Одеський дворик» - не всі у Новомосковську готові сприяти поширенню його таланту. Наприклад, Палац культури «Металург» відмовив у проведенні благодійного концерту, кошти від якого мали піти допомогу онкохворим дітям.
Точніше, Палац навіть не відмовив, а назвав суму оренди зали. Для заслуженого артиста України це було дуже дивно, бо він неодноразово проводив подібні благодійні концерти і жодного разу ніхто не пропонував заплатити за оренду.
Спів для Олександра Мірошниченка був завжди життєво утворюючим фактором, який підпорядковував собі усе інше.
«Я в школі співав, у самодіяльності, а коли вступив до училища, зрозумів, що це моя професія. Голос – це єдиний інструмент, з яким треба народитись. Можна навчитись грати на будь-якому інструменті, навіть якщо не станеш професіоналом. А голос дається від народження», - підкреслює артист.
Олександра Андрійовича завжди відмовляли від отримання вищої музичної освіти.
«Я приїхав з Севастополя з концертом, а там був присутній ректор консерваторії Кондратюк. Я співав тоді зі зведеним хором, 120 осіб. Підійшов потім до нього і спитав, чи можна вступити заочно до Консерваторії. Він мені теж сказав не витрачати часу. «Ти – готовий співак», - говорили мені», – згадує артист.
Менше з тим, самоосвіта ніколи не прийнялась, як і особливе ставлення до голосу.
«Я все вбирав у себе, як губка. Слухав і намагався повторити. Шаляпін у своїй книзі писав, що «голос має звучати, як віолончель». І, безумовно, веду здоровий спосіб життя – треба не пити і не курити. Усе це розхитує вокальну лінію», - розповідає секрет співочого довгожительства Олександр Андрійович.
Зараз артист прагне присвятити себе рідному місту та готовий співати від душі для своїх земляків. Одного з них він безмежно поважає ще з давніх часів. Герой Радянського Союзу Микола Тимофійович Невпряга був юнацьким кумиром та залишається зараз добрим другом.
«Микола Тимофійович - мій еталон і кумир. Коли мені було 17-18 років, я на 20-річчя перемоги співав для нього. Я дуже радий, що він ще живий, ми спілкуємось, тісно підтримуємо стосунки. Зараз я йому кажу: «Ваш орієнтир – Володимир Зєльдін, який прожив 99 років». Микола Тимофійович тільки сміється», - з теплотою розповідає про тепер уже колегу про «почесному громадянству» Новомосковська.
У Олександра Андрійовича Мірошниченка безліч планів – концерти у мікрорайонах міста, виступи зі шкільним хором та ще багато сюрпризів.
«Це – здорово. Я відчуваю, що я у своїй стихії, я – вдома», - підкреслює Олександр Мірошниченко.