Вдача – то доля!

У центральній міській бібліотеці відкрилася персональна виставка декоративно-прикладних виробів талановитої новомосковської майстрині Людмили Миколаївни Герман та її учениці Василіси Петрущак (8 років).

Унікальність виставки полягає не тільки в тому, що кожна робота несе у собі неповторний колорит українського фольклору, але й у тому, що картини створені із досить незвичного матеріалу - борошна та солі. Цим фактом відповідно і обумовлені назви виставок: пані Людмили - «Мукосольки від душі», Василіси - «Чудеса з тіста».

Безумовно така подія не могла залишитися поза увагою НС, як і люди – творці справжнього рукотворного дива. 

Вдача – то доля!

З Людмилою Миколаївною ми спілкувалися у її помешканні. «Яка краса!» – одночасно, не змовляючись з колегою, вигукнули ми. Вздовж стіни, впритул до меблевої стінки стояло на підлозі з десяток різних картин. Кожна з них – своєрідний спалах кольорів! Ось кошик, повний стиглої і соковитої полуниці, а з цього кошика звисають смарагдові грона, яке увібрало в себе сонячні промені винограду. Дивовижні казкові птахи, веселі українські застілля, хати під солом’яною стріхою...

Безумовно, перше питання до Людмили Миколаївни, як вона винайшла таку цікаву техніку роботи з незвичного матеріалу – тіста і солі.

«У міському центрі позашкільної роботи я працюю вже років з 10, - говорить Людмила Миколаївна. - Одного разу мені в руки попала одна книга про ліплення, там були представлені окремі фігурки котиків, собачок. Я подумала, а чому ж не можна зробити цілі композиції - українські фольклорні сюжети? І так поступово від найпростіших традиційних сюжетів – українське весілля, петриківські квіти тощо, я перейшла до більш складних. Наважилася і виліпила відому картину Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану».

Після обговорення робіт майстрині хочеться дізнатися більше про саму Людмилу Миколаївну як особистість, просимо трохи розповісти про себе.

«Я сама з Харківщини, там навчалася в училищі культури на режисерському факультеті на театральному відділенні. Невідомо, як би склалася моя доля, якби я там не зустріла свого чоловіка. Я - режисер, він - баяніст. Познайомились і одружились, і вже 45 років разом. Потім за розподілом чоловіка направили до Перещепино, так я опинилася на Новомосковщині. Чоловік пішов працювати у місцевий будинок культури, а я в дитячий садок. А мені там говорять: «Е ні, у вас не та освіта, нам педагоги потрібні». Довелося набувати нову освіту: пішла навчатися у Дніпропетровське педагогічне училище. Так я стала вихователем і педагогом, і працювала у перещепинському дитсадку 7 років. Потім чоловіка перевели у Новомосковськ, тут ми отримали квартиру. Згодом і для мене робота знайшлася. Незабаром було відкрито дитячий садок «Улыбка»  (зараз у цій будівлі знаходиться відділення пенсійного фонду. І я в цьому дитсадку пропрацювала вихователем 23 роки. Потім подумала: «Ну що у мене за освіта - одне училище, друге училище, і я вирішила вступити на філфак ДДУ на відділення «Українська мова та література». І успішно закінчила, хоча мені вже було за 40 років. Проте за спеціальністю так і не працювала. Я люблю малювати, і тому у СЗШ №1 я почала викладати дітям саме малювання. Всього у мене 45 років педагогічного стажу, за що отримала від держави пенсію аж в 1200 грн. Та не будемо про сумне (сміється), бо головне, це твоя власна затребуваність, те, що ти потрібна людям, своїм учням».

Вздовж стіни стояло на підлозі з десяток різних картин. Кожна з них – своєрідний спалах кольорів!
Вздовж стіни стояло на підлозі з десяток різних картин. Кожна з них – своєрідний спалах кольорів!

Потрібна Людмила Миколаївна і своїй великій і дружній родині, де вона, безумовно, центр позитивного тяжіння. У неї три сина, невістки, онуки.

Старший син – лікар-гінеколог, відома в Новомосковську людина. «Він дуже добрий лікар, - говорить про нього Людмила Миколаївна, - і не тому, що він мій син. Він лікар від Бога.

До нього звідкіля тільки не приїздять – із Червонограда, і з Закарпаття... Другий мій син – юрист і економіст.

У всіх хлопців по дві вищі освіти. Другий мій син теж успішна людина. Молодший син працює на фірмі у Дніпропетровську. Одружився, хороша сім’я, дітей ще, правда, немає.

Я рада, що сини між собою дуже дружні.

Так було заведено і в родині моїх батьків. Нас у батьків 5 сестер – 4 живуть в Україні, а одна в Росії. Ми спілкуємося постійно. Як зберемося, п’ятеро сестер, то й дах підіймається. На жаль, у зв’язку з останніми подіями між Україною і Росією, сестра зараз не приїздить. Нічого, я освоїла соціальні мережі в інтернеті.  Ми – сестри, ми рідні, і жодна влада не зможе нас розділити!

У всіх моїх сестер є мої картини. Ніхто з них не малює, інколи вони самі дивуються: «Звідки ці здібності у тебе?!».

Здавалось би, Людмила Миколаївна – улюбленець долі і її життя складається лише із білих смуг. Проте не часто кому в житті випадають такі випробування, які довелось долати їй. Але позитивне ставлення до життя, гумор і відкритість до всього нового допомогли їй перебороти важкі удари долі.

«У 1996 році я попала у страшну ДТП в Росії, коли гостювала у сестри. П’яний водій врізався на великій швидкості у машину, у якій ми їхали. Блискавично відреагувала, схватила меншого сина, притиснула до себе. А мене вже крутило і вертіло. Ледве не загинула. Отримала ушкодження хребта і шиї. Була у лікарні 2 місяці, лежала розп’ята на дошках.

Так, лежимо з сестрою обидві поламані, а третя сестра з України приїхала за нами доглядати. Міркуємо, що буде з нами, коли до нас вдеруться? Виручав гумор. Сестрі кажу: « Ну, і за скільки часу ти дістанешся від одного ліжка до іншого?». Та відповідає: «Та десь за день-два доберуся...» . «Ну, ти реактивна!»  – сміялася я, хоча тоді було зовсім не до жартів. Так ми одна одну підтримували».

Дивовижні казкові птахи, веселі українські застілля, хати під солом’яною стріхою...
Дивовижні казкові птахи, веселі українські застілля, хати під солом’яною стріхою...

Отримані ушкодження далися взнаки, але замість того, що піти на групу за інвалідністю, Людмила Миколаївна пішла ... на східні танці.

«Одного разу до нас в школу прийшла Юля, вона викладала східні танці. – розповідає Людмила Миколаївна. - Мені тоді вже було 50 років. І я щоб не піти на групу інвалідності (ну, що таке перелам хребта!), пішла на східні танці, треба було ж поправляти здоров’я... Тоді з нашої школи 14 вчителів теж зі мною. Всі різні – і товсті, і худі, і молоді, і вже у віці. Пішли, незважаючи ні нащо. Три роки відходила, вже одна з вчителів залишилася.

За ці три роки я закохалася у Схід, неначе в іншому житті, я була звідти. Потім я вже сама взяла гурток «Східні танці»  і вела його 9 років. У мене до 120 учасників гуртку було. По 27 танців ставила: і турецькі, і індійські, і арабські, і єгипетські... 9 років вела гурток - це багато. Але отримані травми і вік даються взнаки. Почав підійматися тиск, а мені потрібно було ставати перед дітьми і показувати всі рухи. Це не так просто робити. Тож я своїй учениці передала танці. Вона вже їх рік веде, а собі залишила «ліплення»  – скільки мені, пенсіонерці, треба!

Зараз і на ліпленні я готую собі заміну. Василіса, їй 8 рочків, дуже талановита дитина. У нас є спільні роботи, вони зараз представлені на виставці у бібліотеці. Я їй сказала: «Ну що готуйся, я Руслані віддала східні танці, а тобі віддам ліплення» . Дитина старається, сидить і ліпить годинами. І в неї виходить все краще і краще».

Позитивне ставлення до життя і гумор допомогли їй перебороти важкі удари долі
Позитивне ставлення до життя і гумор допомогли їй перебороти важкі удари долі

Доля і творчість Людмили Миколаївни Герман є доказом того, що у будь-якому віці, за будь-яких обставин, можна відкривати нові можливості для самореалізації, жити насиченим повноцінним життям, отримувати від нього радість. Головне - позитивне ставлення до людей і до життя. І тоді воно розквітне яскравими насиченими барвами, такими, як на картинах Людмили Миколаївни. Мудрі люди колись не дарма говорили, що доля – це, перш за все, вдача людини.