Волонтери без кордонів

Кордони бувають мовними, національними, віковими. Саме тому ми говоримо про прірву між різними поколіннями, між різними картинами світу для людей, що говорять різними мовами, про різницю у сприйнятті між тими, хто виріс у різних країнах.

Безумовно, завжди є об’єднуючі фактори, зрештою, всі ми люди. І, як кажуть, націннійшою є спільність, коли разом в горі і радості. 

Зараз в Україні ми бачимо, як спільне горе об’єднало найрізноманітніших людей, як волонтерами та тими, хто їм допомагає, стають люди, між якими, здавалось би, мала бути прірва.

Волонтери без кордонів

Наша місія – бути мамочками

Лена Ладик, Ірина Хатенченко та Галина Трускова працюють на новомосковському ринку. У однієї «точка» зоотоварів, інші двоє продають взуття. І кожної п’ятниці уже 4 місяці вони їздять до військового шпиталю в Черкаському.

«Ми почали їздити в кінці серпня, коли стався Іловайський котел. Тоді дуже багато поранених надійшло до шпиталю в Черкаському», - розповідає Галина.

«Нам подзвонив торговий відділ і попросив допомогти, хто чим може. У хлопців не було ні трусів, ні шкарпеток нічого. А у нас дуже добрий підприємець Іра Пігур, вона тоді зібрала дуже багато речей, у неї «чоловіча точка», - згадують дівчата по початок своєї допомоги.

Тоді до шпиталю одномоментно надійшло майже 40 поранених, і, безумовно, піклування потребували всі вони.

Крім допомоги на прохання, з’явилась власна ініціатива. Одна з подруг Лени, Марина Туртукова, сама вирішила поїхати провідати бійців.

Зібралась, напекла пиріжків  і поїхала. Потім повернулась і розповіла, що там вільних вхід, можна приїхати до хірургічного відділення і привезти, що завгодно.

«Ми питаємо: «Серйозно? Пускають? Можна передати з рук до рук?». І так ми поїхали вперше», - згадують жінки, як починалась 4-місячна епопея.

«Тоді ми зрозуміли, що наша місія – бути мамочками. Вирішили, що кожної п’ятниці ми будемо там, будемо радувати хлопців домашньою їжею», - так визначили свою «нішу» у всебічній допомозі волонтерів жінки.

З того часу вони стали регулярно возити  «олів’єшки» і «шуби», тортики і пиріжки. Те, що вдома готують, коли хочуть порадувати близьких.

Як у таких випадках найчастіше буває, з часом допомога розширюється. У нашу спільну поїздку до шпиталю весь вантаж не вліз в одну машину і довелось серйозно навантажити другий автомобіль. Тому що людей, які допомагають, у Новомосковську багато. І частину з них ми згадали в кінці цієї статті.

Але кожен новомосковець, з ким ми спілкувались під час цієї поїздки, наголошував на тому, що уже тривалий час допомагають одні й ті самі люди, що у місті непогано почувається «п’ята колона», що явних і прихованих сепаратистів, які чекають ледве не на «пришестя» Путіна, у Новомосковську забагато.

І саме тут з’ясовується та важлива деталь, яка робить особливо яскравою всю картину.

«Тоді ми зрозуміли, що наша місія – бути мамочками. Вирішили, що кожної п’ятниці ми будемо там», - так визначили свою «нішу» у всебічній допомозі волонтерів жінки
«Тоді ми зрозуміли, що наша місія – бути мамочками. Вирішили, що кожної п’ятниці ми будемо там», - так визначили свою «нішу» у всебічній допомозі волонтерів жінки

Лена та Галина – росіянки, які народились і виросли в Росії. Лена приїхала з Новосибірську 22 роки тому, Галина  -  з Оренбурга з 32 роки тому. У обох десь глибоко є українські корені, але навіть зараз у мовлення злегка відчувається російський акцент.

Вони, як ніхто з місцевих, знають, що таке життя в Росії. І вони не розуміють, як можна не любити Україну, не допомагати захищати свою землю, не відчувати своєї відповідальності за те, що відбувається.

І своєю батьківщиною вони називають і вважають Україну.

«У мене дуже багато рідних в Росії, з якими зараз перервався зв’язок. Найбільш образливо те, що ми всією душею любимо свою батьківщину, хоча ми й приїжджі, але маємо українські корені. А є люди, які народились в Україні, все життя живуть у Новомосковську, отримали тут освіту, мають роботу, розмовляють українською мовою, але ненавидять Україну. Вони сидять на дивані, дивляться російське телебачення і ненавидять нашу країну», - говорить Галина.

«Вони не жили в Росії, не знають, що це таке», - додає Лена.

«Вони мислять категоріями: щоб була тарілка супу та пенсія. І не хочуть подумати, що вони мають тут і тарілку супу, і пенсію, а в Донецькій і Луганській областях є ті, хто не має уже нічого», - наголошує Ірина.

Це боляче чути, але це вадливо знати. Росіянки, які щотижня стають мамочками для українських воїнів, наражаються на косі погляди українців, терплять образи в спину? Це неможливо розуміти з позицій здорового глузду, але це дуже добрий показник того, що, в першу чергу, кожен для себе має відповісти на питання, чи є він людиною. 

«Ми не знаємо, як це лікувати», - скрушно хитають вони головою, але не припиняють своєї допомоги.

«Я дуже сподіваюсь, що коли-небудь хай не ваші онуки, а хоч правнуки будуть читати добрі українські книжки і любитимуть свою батьківщину, а який вчитель вас чого навчив, мені все одно» - мріє Галина, що коли Україну батьківщиною відчуватимуть і вважатимуть українці, а не лише росіяни, яким є, з чим порівнювати.

Крім опікування пораненими, дівчата намагаються допомагати й тим, хто їде на передову. Часто це ті ж самі хлопці, які доразу після виписки повертаються до бойових побратимів.

«Ви знаєте, там такі «кіборги» бувають, всього 150 см на зріст. Чоловік виписувався і одразу на АТО, а у нас температура повітря вдень  -9.

Ми зробили баночку, у яку небайдужі кидають, хто скільки може. А ви знаєте, найчастіше, це одні й ті ж самі люди. Дуже багато байдужих», - журяться жінки.

«Уже серце надірвали, бо ходимо з простягнутою рукою. Але ходимо, що робити», - додають майже з болем.

«А скільки людей каву п’ють, пиріжки їдять, а гривню на шкарпетки шкода, а в  хлопців судини на ногах лопаються, пальці відмерзають. Ще й зиркають недоброзичливо, шиплять в спину, що «Путін прийде – порядок наведе», - розповідають волонтери.

Крім опікування пораненими, дівчата намагаються допомагати й тим, хто їде на передову
Крім опікування пораненими, дівчата намагаються допомагати й тим, хто їде на передову

Як вдома побували

На щастя, є інший бік медалі. Дві машини були завантажені на Черкаське напередодні Дня української армії не випадковим продуктами і стравами.

Коли жінки починали возити продукти, пробували замовляти випічку в кулінаріях та пекарнях. Але це було не надто дешево, а по-друге, змислились, що можуть пекти є і самі. Ще й чиясь мама підключилась, а потім подруги мами, а потім їх сусідки. Це такий сніговий ком, коли ті, хто хочуть допомогти, знаходять один одного і об’єднуються.

Маршрут з Новомосковська до Черкаського був звивистим. Спочатку дівчата заїхали до перукарні «Люкс», власник Олена та її друзі уже наготували блоки цигарок, торти і коробку домашніх вареників. 

Потім ми приїхали до чарівних жінок, яких язик не повернеться назвати бабусями, хоча їм уже серйозно за 70 років. У них були вже готові 260 пиріжків.

«Ми цього разу напекли з картоплею і капустою. З 2-ї ночі до 9-ї ранку все встигли, закутали, вони ще тепленькі», - розповідають «пиріжкові» майстрині.

Поки машини пиріжки та інші передачки складаються, підіймаємось до Олександри Яківни Масалига.

Їй 87 років, вона давно не виходить з дому, а по квартирі пересувається винятково за допомогою ходунків. Але вона теж приготувала для хлопців пакуночок і дуже просить передати їм, щоб були здорові, щоб повертались живими, що все у них було добре.

І в той момент не виникає жодного сумніву, що солдат, який навіть не знатиме ні ім’я цієї бабусі, ні від кого, взагалі, ця цукерка, точно відчує, що його люблять і чекають.

Бо з маленьких часточок, з передачок наших чарівних бабусь складається велика сила і міць наших чоловіків і нашої країни.

Коли жінки починали возити продукти, пробували замовляти випічку в кулінаріях та пекарнях.
Коли жінки починали возити продукти, пробували замовляти випічку в кулінаріях та пекарнях.

Потім ще зупинка біля квіткового магазину, де чекають ще 90 пиріжків з печінкою та картоплею, абрикосовий сік та інші смаколики.
І ще зупинка, де ціла Пенсіонерська сотня уже чекає з тортами, на яких написано «Героям слава!».

Часто жінки, коли передають вітання хлопцям, ледве стримують сльози. Але тримаються. І будуть триматися, бо знають, що «їм, там» складніше, холодніше, важче.

Всю свою любов, всю турботу, все, що може віддати і вкласти жінка у приготовлену власноруч їжу, вони віддають сповна.

Крім їжі, «мамочки» везуть бійцям і моральну підтримку: листи, вірші, побажання якнайшвидшого видужання та закінчення війни. Пенсіонери в Гвардійському плетуть браслетки кольорів українського прапору, і дівчата привозять їх не лише пораненим, але роздають як обереги звичайним бійцям, що приїздять до Новомосковська.

«Серце стискається від болі і ніжності, дивлячись на цих чоловіків з обвітреними руками та чуючи від них слова подяки на нашу адресу за ту дрібничку, що ми робимо. А хлопці, між іншим до 25-ї та 93-ї бригад призиваються з усієї України», - каже Ірина.

Це - справжнє диво. Диво, яке твориться сотнями тисяч людей по всій країні. Справжнє диво любові.

Поранені бійці у військовому шпиталі у Черкаському, коли куштували приготовлені смаколики, в один голос говорили: «Ми наче вдома побували».

І оце «вдома» дорого варте. Бо всі вони захищають наш спільний дім і дім кожного з нас.

Слова подяки
Слова подяки

Волонтери з Новомосковського ринку хочуть сказати тим, хто не дивлячись на нові економічні складнощі, допомагає українським бійцям

Пенсіонери: (вул. Червоноармійська, 9) – Михайличенко Т. Р, Подпалая Г., Кузьменко В., Вопина Е. (вул. Радянська, 32) – Ушанова Олена, Сириж О. Т., Мітрохіна Р. А., Малая Д. И., Ткаченко А. Я. (сел. Гвардійське) – родина Ладиків.

Родинам Величко, Білим, Сиротюк, Фадєєвим, Плахута, Краснопольським, Задирака, Вертелецьким; Панченко Олегу, Власенко Юрію, Чабаненко Таїсії, Цапенко Раїсі, Селиній Ларисі, Бабенко Тетяні, Пігур Ірині, Репі Світлані, Тимко Любові, Білій Олені, Усик Василю, Сухому Євгену, Левенко Катерині,   Аршинниковій Віті, Пшенчній М., Кривцовій С.

У м’ясному ряді – Козачині Саші та Ларисі, Завгороднім Саші та Наталі.

У молочному ряді – Білаш Наталі, Пивоваровій Лідії, Кравченко Лілії, Горбань Оксані, Завара Галині, Сухановій Вікторії, Головко Світлані, Білаш Ірині.

Електротовари – Редзель Валентину, Марченко Миколі.

ПП  «Пан» - корейські страви.

Цукерки – Кравченко Надя.

Перукарня «Люкс» – Чернишенко Олена та її друзі Проц Тамара, Строженко Г., Іванова Г.