Вона народилась, щоб бути вчителем: Інні Афанасіївні Дударевій виповнюється 80 років

Володимира Борисовича Дударева знають усі, хто мав хоч якийсь стосунок до культури у Новомосковську. Саме він був першим директором Палацу культури «Металург» і пропрацював на цій посаді 10 років, саме він організовував і проводив міжнародні фестивалі у нашому місті. І він же, з наближенням свого 85-річчя, відкрив нові грані своєї особистості.

Володимир Борисович Дударев – надзвичайно щаслива людина, тому що досі закоханий у свою дружину. Після 60 років спільного життя він продовжує нею так захоплюватись, як не завжди буває навіть з першим кохання.

4 жовтня Інні Афанасіївні Дударевій виповнюється 80 років, вона – вчитель за покликанням і була ним все життя. Її чоловік вирішив приготувати для неї сюрприз і розповісти історію їх життя і кохання у газеті. Нас це настільки зворушило, що ми з радістю погодились поспілкуватись із чоловіком іменинниці та, можливо, дізнатись секрет кохання довжиною в життя.

Вона народилась, щоб бути вчителем: Інні Афанасіївні Дударевій виповнюється 80 років

Ваше весілля буде третім

Володимир Борисович із захватом розповідає і із задоволенням згадує історію знайомства з Інною Афанасіївною.

Юна Інна виросла у дитячому будинку, потім закінчила у Дніпродзержинську педагогічне училище і приїхала працювати на Донбас. Саме там вони й познайомились у 1954 році, а вже за рік уклали шлюб.

«Ми познайомились, коли вдвох брали участь у самодіяльності, у драматичному колективі. Ми грали у двох виставах – «Весілля у Малинівці» та «Весільна подорож». Тоді нам друзі говорили, що третє весілля буде нашим. Здорово, правда?», - згадує Володимир Борисович.

Незважаючи на те, у красуні Інни було ще двоє прихильників, питання вибору не стояло. Володимир теж був талановитим красенем, з яким мистецтво пов’язало на все життя.

«Інна ще у дитячому будинку брала участь у самодіяльності – і співала, і танцювала, грала у драматичних постановках. У неї творчий добуток дуже багатий. Навіть сама грала на фортепіано. Усі можливі мистецькі техніки вона увібрала в себе, переосмислила та використовувала у різних ситуаціях як людина мистецтва», - захоплюється і зараз Володимир Борисович.

«Я, взагалі, спочатку мріяв про кар’єру військового, але не підійшов по здоров’ю і тоді почав займатись культурою. Розумієте, після війни всі хотіли бути льотчиками і прикордонниками. Усі після війни мріяли бути захисниками. Тільки з мого класу 9 людей поїхали вчитись у військове училище. І дівчата дивились тільки на військових. Але культура зайняла все моє життя і познайомила мене з найкращою жінкою», - додає він.

Після закінчення педагогічного училища дівчину відправили працювати до сільської школи, і все, що вона бачила у дитячому будинку, в училищі, вона поставила там на великому обласному конкурсі. У перший же рік роботи стала старшої вожатою.

Інна організувала хор, драматичний колектив, танцювальний колектив і зайняла перше місце. Уявляєте, у той час у конкурсі самодіяльності усіх районів області. Комісія з області була вражена, всі просто «на вухах ходили». ЇЇ одразу просто-таки загребли зі школи до райкому комсомолу завідуючою  шкільним відділом. За рік вона уже працювала в райкомі.

«Нам такі кадри потрібні», - казали їй.

Дуже швидко Інну «забрали» членом обкому комсомолу, відчули, що дівчина талановита.

Можливо, зараз райкоми і обкоми не надто можуть вразити наших читачів, але того часу кар’єрне зростання було можливе лише по партійній лінії, тим більше у галузі культури.
Згодом Володимир їде вчитись до Ленінградського інститут культури і вона їде за ним.

«У неї була дуже важка вагітність, токсикоз був страшний, а ми жили біля хімічного комбінату. Тоді вона поїхала до моєї матері сюди і народила тут нашу доньку Ольгу, якій зараз  59 років», - розповідає пан Володимир.

Довгі роки щасливого життя разом подарували подружжю двох дітей. Крім Ольги, є ще син Сергій, якому 52 роки, та четверо онуків.

Коли Інна народила доньку, ще 2 роки жила у матері. А Володимир після Ленінграду поїхав працювати до Горлівки. Там випускали вибухівку для армії, це було дуже шкідливе виробництво.

«У Горлівці я пропрацював 2 роки, обіцяли квартиру, але приїхав якийсь спеціаліст, без якого неможливе виробництво і квартиру віддали йому. Просили мене потерпіти, але я сказав «не можу». Дружина прийшла, а у неї на капроновій сорочці дірки від «хімії». Розумієте, чим вона дихає, а у мене ж дитина ще буде. А ви хочете, щоб я сидів на зйомній квартирі на одній ніжці? Там листя опадають у липні-серпні, екологічна ситуація жахлива», - Володимир Борисович не міг залишитись працювати там, де була несприятлива обстановка для родини.

«Тоді я поїхав до обкому, і мені там гірняки запропонували на вибір палац культури. Я поїхав до Добропілля. Там чудова шахта, і коли Сергій народився, нам дали 3-кімнатну квартиру. Ми жили – усім би так!», - вчергове демонструє він фонтануючий оптимізм.

Місто з річкою в центрі

А потім Інна з’їздила додому. Побачила, що батьки уже в такому віці, коли без допомоги дітей їм складно.

«Інна каже, що мамі погано, а батькові ще гірше. Що ми тут забули? Степ, як дим, терикон  і більше нічого, а у нас річка в центрі міста. Новомосковськ – наша батьківщина», - розповідає Володимир Борисович.

Так родина повернулась до рідного міста. На той час у Новомосковську жодного культ-працівника з вищою освітою не було, у всіх 3-5-7 класів, можливо, якесь училище. І Володимира Борисовича забрали одразу заступником директора театру Шевченка.

«Тоді мені сказали «Володя, а якщо ти у нас пропрацюєш 2-3 роки заввідділом культури?». Я питаю: «Це буде безкоштовно?». Мені кажуть: «Тебе ж безкоштовно вчила держава. Хіба тобі складно буде пару років по півдня попрацювати?». А потім мене обрали депутатом, нагородили медаллю. І я 10 років пропрацював на цій посаді на громадських засадах», - згадує він.

Інна Афанасіївна почала працювати у школі № 6, яка стала для неї рідною. Вона закінчувала інститут, коли родина жила в Добропіллі.

«Вона в житті дуже удачлива. А як її люблять діти, вони просто, як мурашки її завжди оточували. Вона народилась, щоб бути вчителем, розумієте. Вона просто геніальна в цьому.

Вона любить свою професію. Коли б і куди б я не прийшов, навколо неї батьки і діти, як єдина родина. Батьки навіть своїх других доньок почали називати на її честь», - захоплюється Володимир Борисович.

Про таємницю спільного  щасливого життя він говорить дуже точно. Сенс любові у самій любові.

«Ми живемо разом чудово, у неї просто золотих характер. У нас буде 60 років нашого спільного життя – діамантове весілля. Ми хотіли цього року з розмахом відсвяткувати,  але цього року повеселимось не на повну.

А наступного року напишемо сценарій, тамаду візьмемо, баяністів, я ж заводіла, зробимо таке свято, що все місто на вухах буде стояти. А цього року відсвяткуємо наші дні народження», - пояснює він.

«Нам дуже щастить в житті. Інна народила доньку на день конституції – подвійне свято, сина народила на 8 березня, народилась сама у День вчителя, День весілля – це день звільнення Новомосковська. Уявляєте, яка удача! Так одне з іншим пов’язано і так у нас все в житті», - захоплюється він збігами у датах, які самі ж зробили щасливими.

«Наше життя складалось, як в казці. Можливо, тому, що я її люблю, тому все у нас завжди було чудово», - все-таки розкриває Володимир Борисович головний секрет.
І в віриш на всі 100%, бо тільки по-справжньому кохаючи можна так світитись від щастя, як це робить він, розповідаючи про головну жінку свого життя.

Ми приєднуємось до привітань Інні Афанасіївні з нагоди 80-річчя 4 жовтня! Та нагадуємо, що 85 років Володимир Борисович Дударев святкуватиме 16 жовтня.