Втікачі від війни: дві історії біженців у новомосковських реаліях

Вони залишили свої рідні будинки, тікаючи від пострілів та вибухів. Їх називають біженцями, але менш травматичним та обережним є назва «тимчасові переселенці». Наскільки тимчасові не береться говорити ніхто: ні влада, ні вони самі.

Зараз у Новомосковську близько 750 переселенців. Ця кількість зростала лавиноподібно. Спочатку виїздили з Криму, потім  - з Донбасу, зараз їдуть уже й з Маріуполя.

Фактично така кількість це приблизно 1% від населення всього Новомосковська. Багато чи мало? Дехто вважає, що мало, щоб переселенці кардинально змінили обличчя міста. Дехто вважає, що багато, оскільки вони потребують допомоги. У будь-якому разі за кожною з цих цифр стоїть своя історія, часто трагічна, іноді гротескна. Усі різні люди, але більшість об’єднує високий рівень тривожності. Це зрозуміло й обґрунтовано. Але це викликало певні складнощі в тому, щоб знайти героїв для нашої статті, адже більшість не хоче згадувати те страшне, що їм довелось пережити. І часто ставиться з недовірою навіть до запропонованої допомоги і, тим більше, публічності.

Ми все-таки змогли поспілкуватись з двома родинами, але не без пригод. Наше прагнення показати читачам якомога ширшу і різноманітну картину зіграло з нами в життєву гру.

Володимир Васильович Кривенко, пастор євангельських християн баптистів, чия громада дуже багато допомагає переселенцям, познайомив нас із Наталею, матір’ю-вихователькою дитячого будинку сімейного типу.

Другу героїню ми шукали поза цією церквою. І знайшли в іншій. Яна виїхала з Луганської області за допомоги церкви «Нове покоління», прихожанкою якої вона є.

На цьому спільні риси між двома жінками закінчуються, але відкривається зовсім новий погляд на новомосковців. Про це детальніше – далі.

Втікачі від війни: дві історії біженців у новомосковських реаліях

Благочинність дією

 

Володимир Васильович Кривенко та прихожани його церкви прийняли переселенців з містечка Зугрес у Донецькій області.  Детальну географію українських міст ми зараз почали вивчати за картою бойових дій. Про Зугрес, який знаходиться між Шахтарськом, Іловайськом та Харцизьком, більшість українців вперше почули, коли внаслідок обстрілів там загинуло від 20 до 30 людей, включаючи 3 дитини.

З 22 прийнятих переселенців приїхало 11 дітей. Багатьох переселенців розселили по родинах, деякі – живуть прямо в церкві. Кошти збирали по всіх усюдах, по всьому місту, бо більшість приїхали без теплого одягу, без інших необхідних речей.

«Зараз ми готуємось до найгіршого – до зими. Привезли дрова, бо ми опалюємо не газом. Продумаємо ситуацію, коли може не бути ні газу, ні світла. Робимо плити, буржуйки. Позакривали консервацію, томат, помідори», - розповідає Володимир Васильович про свої приготування.

Допомагають, говорить він, усі. Люди на базарі, коли дізнаються, що продукти або речі купуються для переселенців, хоч трохи, але поступаються в ціні. 

Скільки людям доведеться тут жити, не відомо. Навіть коли на їх батьківщині не буде бойових дій, чи буде куди людям повертатись? Ті, хто прийняли переселенців, намагаються враховувати різні варіанти.

Про складнощі ніхто з приймаючої сторони не говорить. Радіють тому, що можуть допомогти. Навіть перевезення самостійно організували. Обласний пресвітер був поблизу одного з таборів з переселенцями. Коли треба було роз’їздитись, стало зрозуміло, що людям нікуди повертатись. Пресвітер подзвонив і спитав, чи зможуть прийняти у Новомосковську.

«Ми трохи до цього готувались. Я вже говорив: «Браття і сестри, настав час, коли нам, можливо треба буде потіснитись». Наприклад, у мого сина 3-кімнатна квартира. То він з усією родиною з 3 дітьми живе в одній кімнаті, а у 2-х кімнатах  – ще 2 родини», - пояснює Володимир Васильович.

Він та його прихожани оплатили пальне для транспорту, який організував директор табору.

Безумовно, найперше питання, яке постало, - розміщення. Когось взяли до себе на квартиру, для когось намагались винайняти житло. Але зіткнулись із ситуацією, коли орендодавці або підвищують ціну для переселенців, або зовсім відмовляються давати в найм. Але більшість новомосковців, навпаки, знижують ціну на продукти і послуги, коли дізнаються, для кого.

«Наші переселенці кажуть, що у нас тут інші люди, що менталітет відрізняється. Мабуть, їх тяжка праця на них позначилась, вони суворіші. У нас люди більш відкриті», - майже із захватом говорить Володимир Васильович.

Більше того, переселенці здивовані тим, наскільки включилась влада міста у допомогу. Причому розповідають про це різні переселенці.

«У нас тут є дитячий будинок сімейного типу. Їх мама говорить, що вдома у них соціальні служби тільки давали підписувати папери, що вони нам щось роблять. Тут дитині треба було до стоматолога, так не тільки організували, але й самі повели, показали. Говорять, що просто шоковані такої увагою», - наводить приклад священик.

«Хоч церква відділена від держави, але люди – не відділені. Ми раді, що можемо підставити плече і допомогти», - наполягає Володимир Кривенко
«Хоч церква відділена від держави, але люди – не відділені. Ми раді, що можемо підставити плече і допомогти», - наполягає Володимир Кривенко

Усі діти переселенців шкільного віку пішли до школи, інші - до дитсадка. Дехто уже влаштувався на роботу, хтось, як будівельні бригади, працюють над проектними роботами.

Під час нашої розмови до церкви підходять люди. Несуть теплі речі, інші передачки. Андрій і Оля – батьки п’ятьох дівчат – принесли теплі речі для інших дітей. Розповіли ще й про заплановану поїздку до поранених у Черкаське.

Говорили про те, що сьогодні віруючі усі, незважаючи на конфесії. Віра – це те, що допомагає в складні моменти, дає опору. Але важливіше те, що зараз віра спонукає до дії, не залишаючи містян лише в якості спостерігачів.
Володимир Васильович наполягає на тому, що вся допомога – спільна справа.

«Тут всі роль грають. Я спитав людей: «Зможемо?». Відповіли, що зможуть! Кожен приносить, кожен намагатись допомогти. Люди з сіл передають продукти. Ви знаєте, є просто душевне ставлення людей всього міста. І хоч церква відділена від держави, але люди – не відділені. Ми раді, що можемо підставити плече і допомогти», - наполягає Володимир Васильович.

«Я навіть не чекав від наших людей, що вони такі. Хоча нашій нації це притаманно. Ми об’єднуємось, і в тяжку хвилину можемо допомогти. Так, може, в цю хвилину хтось десь краде, але зараз це виняток, більшість людей включена в допомогу. І це радує. В нас ще не вмерла Україна», - переконаний він.

Наше місто іншими очима побачили багато новомосковців. «Все-таки у вас тут люди», - кажуть переселенці. «Не переживайте, ніхто не замерзне, ніхто з голоду не помре. Поки в нас серце б’ється, все буде добре. З рукою простягнутою ходити не будете», - говорить Володимир Васильович.

«Я побачив людей з кращого боку і в дії. Говорити красиво різні можуть, а все-таки головне, що люди діють», - додає він, показуючи, як влаштований зараз побут переселенців у церкві.

Тут є обладнана кімната для навчання, попід стінами стоять рівні рядочки банок з консервацією, у спільній великій кухні готуються вечеряти.

Про прогнози на майбутнє ніхто не говорить. Ситуація може повернутись по-різному, бо перемир’я все частіше хочеться назвати «так званим». Але готуючись до найгіршого, люди намагаються убезпечити себе від ризиків.

Про ситуацію в рідних містах людям говорити ще більше не хочеться. Говорять лише: «Розумієте, там люди сіють. Погано, що доведеться жати». Посієш вітер – пожнеш бурю, пам’ятаєте?

«Робимо плити, буржуйки. Позакривали консервацію, томат, помідори», - розповідає Володимир Васильович про свої приготування.
«Робимо плити, буржуйки. Позакривали консервацію, томат, помідори», - розповідає Володимир Васильович про свої приготування.

Діти-кочівники

 

Володимир Васильович Кривенко та інші прихожани прийняли у себе цілий дитячий будинок сімейного типу. Наталя, мати-вихователька, має двох рідних синів, одному з яких уже 21 рік і він живе власним дорослим життям.

Другому сину зараз 14 років. Крім цього, лише цього року вона взяла п’ятьох дітей. Фактично, отримавши родину, вони майже одразу опинились в ролі втікачів від війни.

Ми поспілкувались з Наталею, щоб розпитати про її історію. Вона дуже скромно наполягала на тому, що у них все банально. Але, погодьтесь, далеко не кожна родина поспішає брати хоч одну прийомну дитину, не говорячи вже про декількох.

Наталя говорить, що коли старший син став студентом, в її житті стало надто порожньо, звільнився вільний час. І хоча про прийомних дітей думали давно, саме зараз зрозуміли, що цей час прийшов.

Єдине, чого просила Наталя у Бога, щоб він не дав вибору дитини. Як ми приймаємо своїх дітей, яких народжуємо, так вона готова була прийняти й інших.

«Потім мені подзвонили і сказали, що є 2 дівчинки. Я, взагалі, мала справу тільки з хлопцями: у мене 2 сина. Але думаю, дівчата, так дівчата», - згадує Наталя. Майбутнім донькам було 7 і 8 років, вони, як горобчики, притискались одна до одної. Так, у новому житті було багато проблем, про які дуже добре знають усі прийомні батьки: і з гігієною, і з навчанням, і з адаптацією. Бувало таке, що й сльози лились. Зараз Наталя говорить: «Дівчата – розумнички, не можу поскаржитись». 

Фактично, отримавши родину, вони майже одразу опинились в ролі втікачів від війни.
Фактично, отримавши родину, вони майже одразу опинились в ролі втікачів від війни.

Коли дівчата влились в нову родину, знов устало легко. І якраз мама Наталі, як генератор ідей,  запропонувала викупили сусідню квартиру, щоб всім дітям було просторніше. З деяким складнощами і перипетіями це вдалось зробити. На 8 січня призначили оформлення угоди. Найближчим часом планували зробити ремонт, а Наталі ще треба було пройти курси перекваліфікації для матері-виховательки. За освітою вона педагог – вчителька молодших класів. Але для того, щоб мати дитячий будинок сімейного типу, мати повинна мати кваліфікацію.

Саме від курсів відштовхувались, бо і вони, і ремонт потребували коштів. А потім Наталі неочікувано подзвонили і запропонували ще 3 дітей. «Все, завтра беріть машину, їдьте до Сніжного, забирайте дітей», - коротко сказали їй.

Виявилось, що у Сніжному розформовувався дитячий будинок. У жінки було 10 дітей. 10 місяців із 12 були в санаторіях, а вона жила для себе. Зрештою, вона знайшла якогось чоловіка із Туреччини, за якого вийшла заміж. І 3 квітня їй треба уже туди летіти, а 1 квітня вона повідомила, що дітей треба забрати. Отакий жарт вийшов. А тут ще й війна.

«Все було дуже неочікувано. Ніякого рішення виконкому не було про розформування дитбудинку, а потім виконком закритий був у Сніжному. Потім треба було рішення, щоб їх мені дали. А виконком був закритий уже у нас в Зугресі, бо барикади», - говорить Наталя про всиновлення під час війни.

«Усе спочатку було неофіційно, тобто ні до дитсадка, ні до школи неможливо було оформитись. Зрештою, у травні ми остаточно оформили документи на дітей. Вони стали наші, і ми почали кочувати», - додає Наталя про воєнні перипетії.

Потім було ще багато переїздів: до табору під Києвом, на Закарпаття. До Зугресу повертатись було все ще небезпечно. Діти, безумовно, натерпілись. Зараз їх зупинка у Новомосковську.

А потім Наталі неочікувано подзвонили і запропонували ще 3 дітей...
А потім Наталі неочікувано подзвонили і запропонували ще 3 дітей...

Потім було ще багато переїздів: до табору під Києвом, на Закарпаття. До Зугресу повертатись було все ще небезпечно. Діти, безумовно, натерпілись. Зараз їх зупинка у Новомосковську.

Четверо дітей Наталі пішли до школи у нашому місті, ще двох зараз оформлюють в дитсадок.

«У школі їм дуже подобається: подобається клас,  ставлення, діти, вчителі. Адаптуються вони швидко. Мій син з 2-го класу єдиний, хто сам ходить зі школи. Він немісцевий, але дорогу запам’ятав», - говорить Наталя.

Про майбутнє не загадують. «Ми живемо за принципом «маємо те, що маємо», - підкреслює багатодітна мати.

З 20-тисячного Зугресу більшість роз’їхалась, але на 1 жовтня всі мріють повернутись. Зідзвонюються один з одним з різних міст України. І хоча і в музичній школі, і в загальноосвітній немає вікон, але вірять, що мирне життя колись настане.

Наталя, як і інші наші співрозмовники захоплюється новомосковцями.

«У Новомосковську нас прийняли дуже добре. Я навіть для себе думаю, яким би було наше ставлення, якби до нашого міста приїхали переселенці. Тут дуже висока планка. Куди б ми не звертались: у виконком, у Терцентр, до служби у справах дітей, у школи, до простих людей – всюди таке ставлення, що для мене це зразковий приклад, якою треба мені бути», - говорить вона.

«Я такого ще не бачила. Я у багатьох містах була, мені є, з чим порівняти. Тут така тепла і м’яка атмосфера. Ви мабуть уже звикли і не звертаєте на це уваги. На вас хочеться рівнятись. Ваші люди дивують постійно», - продовжує мати-вихователька.

Яна з 3-річною донькою приїхали з селища міського типу з 5 тисячами населення у Лутугинському районі Луганської області.
Яна з 3-річною донькою приїхали з селища міського типу з 5 тисячами населення у Лутугинському районі Луганської області.

Установка «Град» стояла у нашому дворі

 

Яна з 3-річною донькою приїхали з селища міського типу з 5 тисячами населення у Лутугинському районі Луганської області.

Яна ще на початку нашого інтерв’ю питає, чи ми будемо писати те, що нам треба, чи так, як є. Це однозначно виказує в ній немісцеву мешканку, бо всі наші читачі знають, що ми пишемо тільки так, як є.

Спочатку нам здалось що мова йтиме про особливо шокуючі подробиці бойових дій або про особливі погляди місцевих мешканців на ситуацію в країні. Але для Яни важливо було, щоб ми вказали, що допомогу їй надала церква «Нового покоління».

«Коли у нас почались сильні бої, то пастор Дмитро Макаренко запропонував і допоміг переїхати. Вони прийняли нас, допомагали влаштуватись на перший час, зустріли вночі, дали дах над головою», - розповідає Яна.

Спочатку вони жили в центрі реабілітації для людей із залежностями, потім протягом місяця на квартирі у однієї жінки. Але які радушні та гостинні не були господарі, всі розуміють, що допомоги такого типу не можливо надавати постійно.

Згодом Яні та доньці допомогли зняти окрему квартиру. Вони, до речі також зіткнулись з тим, що далеко не всі готові здавати житло переселенцям. З часом Яна дізналась, що у Новомосковську є програма допомоги переселенцям. Це було дуже доречно, бо виїхали вони з обмеженим набором речей, без теплого одягу.

Зараз вони мають можливість отримувати молоко у Терцентрі, деякі інші продукти, вибрати для себе якісь речі, які приносять небайдужі новомосковці.

У Яни в рідному місті залишилась мама, свекруха, хоча містечко практично спорожніло.

«Ми пропонували їм виїхали, але вони вирішили залишитись. Зараз підтримуємо зв’язок, раніше не могли, бо стояли «глушилки» мобільного зв’язку, дзвонили лише раз на 2 тижні і то, нерегулярно. Зараз зв’язок є, продукти почали завозити», - говорить Яна.

Останнім фактором, який переконав Яну вивозити доньку, став «ГРАД» поблизу.

«Моя дитина чула постріли.  Деякі діти, які бачили стрілянину, припинили розмовляти, почали затинатись. Ми думали не тільки про себе, але й про дитину», - здавленим голосом розповідає Яна.

Зараз маленька дівчинка адаптувалась і знайшла нових друзів. Перші 2 тижні були найскладнішими. Про ситуацію вдома вона говорила: «Дяді посварились і стріляють один в одного». Дитяча відкритість і комунікабельність зробили свою справу.

Зараз родина поки теж не будує довгострокових планів. Зрозуміло, що повертатись найближчим часом не планують, бо, як каже Яна, «ми за Україну».

У Новомосковську їм подобається, але є складнощі з роботою і житлом. Зрештою, це поширена і одна з найбільш розповсюджених проблем. Але немає нічого неможливого для тих, хто живий.