«Заради життя – на смерть!» - формула життя Олега Костріченка

«НС»  продовжує публікувати історії новомосковських воїнів, які загинули під час воєнних дій на сході України. Сьгодні говорять, що в неоголошеній війні гинуть кращі із кращих, цвіт нації.  Підтвердженням цього є життя і смерть новомосковця Олега Костріченка - шостого із семи наших земляків, чиї життя обірвалися в боях з терористами. Ми розповімо, яким сином, чоловіком, батьком, другом і воїном був Олег Костріченко. 

«Заради життя – на смерть!» - формула життя Олега Костріченка

Син

Для сторонніх людей це лише фотографії і дитячі малюнки. Для батьків Олега Костріченка, які втратили сина, це ціле життя – їх переживання радості і тривоги, безсонні ночі і хвилини щастя.

«Олег в дитинстві любив малювати, – говорить батько Володимир Костріченко, і показує малюнки сина, – десь у 5-6-му класі почав малювати, альбом цілий намалював. А цю картину він намалював у 15 років, сам рамочку з дерева вистругав.  Взагалі, ми з матір’ю проблем з ним не мали. Вчився він у 6-й школі, відмінником не був, але поведінка завжди була добра.  Вчителі казали, що Олег жартівником був, завжди розрядить обстановку, душа будь-якої компанії.  Всі його любили, вчителька казала, шо Олег завжди за дівчат заступався, справедливий такий був. В школі брав участь у художній самодіяльності,  у театрі грав. А ще всі казали, що він надзвичайно відповідальний. Таким і залишився на все життя.

Після школи закінчив ліцей залізничного транспорту. Отримав три спеціальності – машиніста тепловозу, електрика і тесляра.  Потім працював на Дніпропетровському тепловозоремонтному заводі. Як будь-яка молода людина в Україні намагався професійно реалізуватися.  Робив різні спроби. Працював в магазині «Вернісаж». Потім свій магазин відкрив, але дуже велика оренда не дала йому можливості розкрутити свою справу. Скільки отримував прибутку, стільки є й платив за оренду магазину.  Потім працював на меблевому виробництві,  на будівництві, їздив на заробітки. Треба було якось на квартиру для своєї сім’ї «стягнутися».  Де б він не працював, керівництво його хвалило, доручало найбільш відповідальну роботу».

Потім прийшла повістка. Олег з нами вже не жив тоді, і ми з матір’ю її заховали, потім прийшла ще одна. Син якось про це дізнався, приходить і каже: «Ні, пап, так не піде,  давай повістку,  я піду. Як це я, українець і не буду захищати свою країну? Як я буду людям в очі дивитися».

І почалися у нас з матір’ю важкі дні і безсонні ночі.  Олег був командиром розвідвзводу. Вони стояли поблизу села Піски, прикривали тил українським «кіборгам». 7 місяців беззмінно. Одного разу Олег подзвонив і сказав, що їх накрило градами, і, може, до ранку не доживуть.  Із 95 чоловік особового складу роти залишилося 16.

Може вже десь з півроку в адміністрацію президента дзвонили і в Міністерство оборони. Чекали на лист. Існує положення, якщо втрачено 50 відсотків особового складу і 10 відсотків техніки, то можна самостійно відходити. Комбриг Олегу казав, якщо хочеш, то від’їзжай. Ми теж його просили, синку, ти зробив і так все, що міг, і навіть більше.  але він мені малював на папері план: «Ось дивись, ми тут стоїмо, якщо відійдемо, то оголимо тил і по хлопцях можуть вжарити сепаратисти».  Коли він на короткий час приїздив додому, то від перевтомлення і стресу тиск зашкалював – більше 160. Наш знайомий лікар говорив Олегові, що йому потрібно лікуватися, а не йти на війну.

Але він по-іншому не міг. У них там було якесь особливе воїнське братерство. Олег відчував відповідальність за своїх бійців: «Не поїду додому, поки не відбудеться ротація. Я своїх не кину».

Останній раз він вирвався із фронту на три дні.  10 жовтня у його дружини Аліни був день народження.  Олегу повідомили, що 15 жовтня відбудеться ротація, потім вона відклалася на 16-е.  Хлопці, які воювали з Олегом,  казали: «Та побудь ще вдома, а потім приїдеш, коли буде відбуватися ротація». «Та ні, хлопці, – відповів Олег, – як ви будете без мене?».  І поїхав на фронт...

15 жовтня віддзвонився ввечері і 16-го вранці. Він завжди дзвонив родині о 9:00 ранку і о 18: 00. А 17-го вранці не передзвонив... Потім передзвонили вже нам...

Бійці із взводу Олега розповідали, що коли вони вечеряли чи то 15-го чи 16-го жовтня,  впало і розбилося дзеркало. Хлопці зашушукалися: «Мабуть, буде щось погане».  Олег їм відповів: «Це все забобони, не звертайте увагу». А сам сказав одному хлопцеві: «Якщо щось трапиться, то ти будеш замість мене командиром».  Той відповів: «Не вигадуй, ти наш командир, ним і залишишся до кінця».

Вони були в будиночку, коли почався обстріл градами. Олег говорив, що раніше такі міни були, що було чути, як вони летять.  А тепер такі міни росіяни застосовують, що їх не чути. Знімаєш навіть каску і все одно не чути, а тільки коли бачиш, що земля починає здиблюватися, то тільки тоді – в укриття.

І того вечора теж хлопці кинулися в укриття. Один із них вискочив у вікно, за ним Олег... І в цей час великий осколок поцілив в нього.  Вибило майже все тіло, залишилось тільки серце.  І він ще був живий. «Хлопці, спасайтеся, я відлітаю!», - встиг сказати Олег.  Військовий фельдшер дав йому два уколи, але шансів вже ніяких не було.  Спочатку його в Дімітров відправили, а потім Красноармійськ, де батько його забрав у морзі. Подивився на сина – як в житті посміхався, так і на мертвому обличчі була посмішка.

 

Чоловік

Дружина Олега – Аліна – під час нашої бесіди не могла говорити, сльози заливали обличчя, а горло стискав ком невимовного горя. Видно було, що жінці важко говорити про свого чоловіка. І тоді батько Олега почав розповідати. Про кохання і сім’ю свого сина: «Вони познайомились випадково в компанії друзів біля фонтану. Олег тоді служив в армії і приїхав у відпустку. Аліна зовсім юна була, їй тільки йшов сімнадцятий рік. Почали листуватися. Потім майже три роки зустрічалися, поки одружилися. Це було перше і єдине кохання Аліни, так й Олега теж. Весілля було веселим, багато друзів. Олег і тут був заводилою, всі сміялися, бо він одночасно виконував дві ролі – і нареченого, і тамади.

Він дуже любив і поважав Аліну. Він був унікально уважним чоловіком, завжди пам’ятав коли в них день знайомства, день освідчення в коханні, день, коли він зробив Аліні пропозицію одружитись... Коли вони жили у нас, то він часто влаштовував романтичні вечері. Підходить до нас з матір’ю і тихенько каже: «Може, ви сьогодні кудись підете в гості або погуляєте, у нас сьогодні така-то дата». Він знав, що Аліна любить.

Сам розставляв свічки, квіти, сам готував святкову вечерю.

Саме перед мобілізацією, за місяць, вони купили квартиру. Навіть не встигли приписатися. Як Олег стягувався на цю квартиру, це окрема історія. «Тягнувся» на неї, як міг. А пожити в ній йому так і не довелося. Ще борги після його смерті залишилися. Правда, як отримали... «його гроші», то з боргами розрахувалися. Виходить, що вже мертвий він закінчив виплачувати своїй сім’ї квартиру. Після смерті Олега Алінка боялася там спати. Ми намагалися не залишати її саму. Аліна не хотіла жити, не їла, не спала. Навіть хотіла на себе руки накласти. Ми всі намагалися її втримати її від такого вчинку. Тут осуджувати не можна. Зі мною перед сороковинами Олега теж щось таке сталося, жити зовсім не хотілося. Тоді Алінка почала вже умовляти мене», - розповів батько Олега.

Донька та жінка Олега Костріченка - Поліна та Аліна
Донька та жінка Олега Костріченка - Поліна та Аліна

Батько

Олег, коли дізнався про те, що Аліна вагітна, як будь-який чоловік, хотів сина – нащадка і продовжувача роду. Проте доля розпорядилася по-іншому. Народилася чарівна дівчинка, яку назвали Полінкою. І, як зазвичай, буває, після нетривалого розчарування, потім між батьком і дівчинкою виникають особливо тісні емоційні стосунки. Полінку Олег дуже любив, вставав до неї вночі, годував, гуляв з нею на вулиці. А якось заявив батькові: «Я на Полінку ніколи кричати не буду».

Дитина відчувала ставлення до неї батька, і той невидимий міцний зв’язок між ними не переривається і понині. Як не намагалися дорослі вберегти дівчинку від страшної звістки, не брали її на поховання, дозовано надавали інформацію, намагаючись підготувати дитину, але дитяче серце якимось незбагненим людському розумінню чином, все знало і відчувало. Якось Полінка ошелешила дорослих: «Я бачила папу, він був у білій футболці і у білому плащі, зовсім схожий на фею». «Може на янгола?», – спитала Аліна. «Ні, на фею!» – наполягала дівчинка. «На фею, так на фею», – ковтаючи сльози, погодилась мама.

А нещодавно, взагалі, відбулася майже містична подія. Аліна з батьками була у Дніпропетровську і там на переході її мало не збила машина. Дівчинка нічого не знала про цей інцидент, але коли Аліна приїхала, Полінка їй сказала: «Тепер я тебе буду переводити через дорогу, буду тримати за руку міцно, мені так папа наказав».

Звичайно, свідомість чотирирічної дитини не може усвідомити всю повноту втрати, але відсутність батька, сум за його посмішкою, за його теплими і сильними руками вона відчуває.

«Часто, буває, сидить на вікні, дивиться на дорогу і плаче», – зітхає бабуся, мама Олега, – я питаю, що трапилось, а Полінка відповідає: «Папу чекаю, а він не приходить».

На новий рік дівчинка вдягнула святкове платтячко і каже: «Нехай папа прийде і мене побачить, яка я гарна». А нещодавно сказала мамі Аліні: «Мамо, давай підемо і купимо пташку, ми відпустимо її на небо, і вона принесе нам папу!».

 

Друг

Мама Олега Костріченка згадує: «Олежка завжди компанійським був. Я дивувалася, як можна дружбу, яка виникла у дитячій пісочниці, зберегти до зрілого віку. Як вони почали дружити у 4-5-річному віці групкою із 5-6 дітей, так і дружили до останнього часу. Всі вже стали один одному кумами. Якось, ще коли вони були маленькими, до мене прийшла одна мама сваритися, от ваші діти граються, а мого до себе не пускають, ще й відштовхують. А я кажу, то може їм добре і в своїй компанії, і зайві їм не потрібні.

І на похованні, на якому Олега повинні були нести солдати, його друзі категорично заявили, що будуть нести друга в останній путь тільки вони. Потім прийшли до компромісу і несли труну Олежки через одного – один солдат - один друг.

Ще коли Олег служив в армії в Новоград-Волинському в окремому розвідувальному батальйоні, то для них надзвичайно важливим був кодекс солдатської честі. «Заради життя – на смерть» – таким було гасло їхнього батальйону. Такі слова викарбовано і на медальйоні Олега, який зараз зберігається у Аліни.

Таким другом наш син був і для своїх побратимів. 2-го листопада, коли їх вивели, вони приїхали до нас додому. Деякі казали: «Може, так і не можна казати, але завдяки смерті Олега нас вивели. В розвідзводі було 40 бійців, а залишилося 11».

Приїхали всі хлопці із взводу Олега, плакали всі і казали, шо такого командира вони ще не бачили. Ні на кого він не підвищував голос, все з жартами, усі ми боялися його підводити. Привезли з собою прапор з підписами кожного з них. Встановили його на могилі Олежки, він там і зараз висить.

Коли ще Олежка був маленький, то одна жінка, яка ворожить на планети, мені сказала, що бійтеся води. І справді була пригода, коли Олег заснув у ванні, і чоловік виламав двері, щоб його врятувати. Я згадала, що та жінка щось тоді побачила і скрикнула: «Ой 29 років!». Може, вона бачила, що в Олежки коротка доля...

Дуже важко нам було з чоловіком, не хотілося жити, хоча в нас є ще донька Вікторія і двоє онуків. А потім справили панихиду, і чоловікові хтось із знайомих дав книжку «Куди душі відлітають?». Ми її вже перечитали (про те, що вона перечитана, свідчать підкреслення майже на кожній сторінці - прим. ред.), і стало легше. Там написано, що своїми сльозами ми неначе канатами тягнемо його вниз на землю. Ми сподіваємося, що душа нашого синочка, жива і він дивиться згори на всіх нас».

Олег був справжнім командиром – він вимагав виконання наказу, але і захищав підлеглих
Олег був справжнім командиром – він вимагав виконання наказу, але і захищав підлеглих

Воїн

(Зі слів заступника командира роти ст. лейтенанта О. А. Репана)

Про Олега Костріченка мені і легко, і складно говорити водночас. Складно – бо разом на передовій ми були лише місяць, легко – бо за цей час в тих умовах людина розкривається. Загалом, перше знайомство відбулося ще в Черкаському, де ми, мобілізовані, проходили підготовку. Вперше по-справжньому Олега я зауважив десь на початку липня, неподалік від Красноармійська. Його взвод стояв біля с. Гришине, той, з яким був я – біля хутора Козацький. У цей час загинули кілька хлопців з іншої роти, але наші бійці вирішили зібрати гроші і переслати родинам.

Тоді я заїхав на блок-пост 2 взводу і дізнався, що саме Олег взяв командування на себе, коли травмувався офіцер. Думаю, вже це багато про що говорить – командувати трьома десятками таких самих чоловіків, як і ти, в умовах щосекундної небезпеки, зможе не кожен.

По-справжньому зійшлися ми з Олегом вже у с. Піски, яке прикриває підхід до Донецького аеропорту. У цьому взводі знову не було офіцера і я перебрався до хлопців. І з самого початку, коли ми облаштовували взводний опірний пункт у будівлях колишньої насіннєвої станції, я відчув, наскільки добре командиру, коли заступник командира взвода (якщо вживати армійський сленг – «замок») – справжній лідер. Ми спільно визначилися з позиціями, а надалі Олег вже абсолютно самостійно узгодив порядок чергування, розставив людей – мені лишався лише контроль та спільне з Олегом розв’язання певних ускладнень або суперечливих ситуацій. Нічний, найбільш небезпечний з точки зору раптовості нападу, час ми з Олегом розділили – до 2 ночі чергував він, після – заступав я.

Треба відзначити, що Олег умів керувати людьми, але не відчував насолоди від влади. Для нього це був обов’язок і він розумів, що нормальне командування означає зростання шансів повернутися додому живими. Олег дуже рідко підвищував голос, його стиль керування – пояснити необхідність тієї чи іншої дії. І це діяло, бо йому реально небайдужі були хлопці. Був один рядовий, який час від часу шукав забуття в горілці.

Крім моєї роботи, до нього докладав зусиль і Олег, пояснюючи, що «залиті очі» при наших регулярних обстрілах та вогневих контактах – прямий шлях в нікуди.

Мені протягом цього місяця доводилося багато їздити разом з Олегом – то по боєприпаси, то відвозячи поранених. Відзначу, що він був надзвичайно позитивною людиною. Олег з легкою посмішкою реагував на неминучі ускладнення і – наполягав на своєму. Наприклад, саме він зумів добитися для нашого взводу нормальної радіостанції, завдяки якій ми були на зв’язку і з командиром роти, і з командиром батальйону.

Мені довелося вигадувати Олегу позивний – «Костер», але він йому дуже пасував.

Олег був справжнім командиром – він вимагав виконання наказу, але і захищав підлеглих. Одного разу я досить різко відчитувати сержанта, який поїхав у розташування батальйону і пропустив своє чергування. Олег взяв відповідальність на себе. Не знаю, чи й справді Олег наказав цьому хлопцеві їхати, але, захистивши його перед офіцером, Олег згодом добряче «дав йому чортів», в чому хлопець зізнався сам.

Олег дуже добре розумів одну річ, без усвідомлення якої на передовій робити немає чого. Боятися – треба, панікувати – ні. Під час вогневих контактів і обстрілів ніколи не було такого, щоби він заховався і не відповідав вогнем на вогонь. Олег, як і більшість хлопців, розуміли – тільки твій вогонь у відповідь не дає ворогу бити прицільно. Щодо Олега, то, крім штатного автомату, він дуже часто допомагав вести вогонь з АГС і росіяни, що рвалися на Піски, змушені були відступати, накриті цими невеликими, але такими дошкульними, гранатами.

Олега немає. Ніщо не може повернути його дружині, маленькій донечці, мамі, батькові, сестрі. Але є те, заради чого солдати стоять на передовій. Є тиша в наших містах. Немає «защітніков русского народа» з Пскова, Калуги, Чечні, Абхазії, які вже зруйнували Донбас і хотіли би, щоби ця руїна ширилася. А Олег – він все одно є. Його надійність і посмішка все одно залишаються з тими, хто його знав.