Завтра була війна: Луганськ рік тому

Ще зовсім нещодавно ці люди жили своїм звичайним життям, серце їх промислового міста билося у своєму чіткому ритмі, синхронізуючи існування всіх його мешканців. Вранці в один і той же час вони вмикали чайники, через це інколи вибивало пробки, намагалися в годину пік втиснутися у переповнені маршрутки, а в вихідні сиділи з друзями в кафе або гуляли з дітьми у парку.

Тепер серцевий ритм їх міста паралізовано, і більшість його мешканців стали біженцями або вимушеними переселенцями. Від їх налагодженого життя нічого не залишилося – ні роботи, ні даху над головою. Тепер їм треба пристосовуватися до укладу і порядку інших міст і сіл, звикати до інших людей. І це зовсім не просто.

Валентину Петрівну біженкою назвати складно, вона народилася і виросла у Новомосковську, але 40 років життя віддала Луганську. На даний час ми навмисно змінили їй ім’я, зважаючи на те, що голова ЛНР Плотницький оголосив полювання на інакомислячих і змушує писати на них доноси.

Сподіваємося, що коли небезпека мине, ми обов’язково познайомимо читачів з цією непересічною людиною, цікавою особистістю на шпальтах нашого видання. Можемо сказати з впевненістю, що для Новомосковська – це надзвичайно цінне надбання. Валентина Петрівна в силу своєї життєвої позиції зараз активно долучається до громадських справ міста.

Що відбулося рік тому на Донбасі? Чому так сталося? Що відбулося з людьми? Невже тепер між нами прірва? Осмислити ці всі питання ми намагалися з Валентиною Петрівною, свідком тих буремних подій. Вона людина надзвичайно інтелектуальна, емоційна, тому ми подаємо її монолог-сповідь, який вона вимовила гарною українською мовою, практично без правок.

Завтра була війна: Луганськ рік тому

Коли вбивають один одного рідні люди – це трагедія

Бачите, як може скластися життя... Нічого такого я навіть не могла уявити. Мої батьки, які пережили війну, казали, що більш страшного, ніж Друга світова вже не може бути. Але я вам скажу, що зараз набагато страшніше. Коли я читала «Тихий Дон» Шолохова, важко було збагнути, що це відбувається, коли це брат іде проти брата, сестра проти брата, брат проти сестри. Тоді мені здавалося, що там, де червоні, то там добре. А де воно добре? Яка це біда, коли люди однієї віри і культури не порозуміються через якісь ідеї. Це надзвичайно трагічно, коли близькі і рідні люди воюють. Хіба Донецьк і Луганськ – це не рідні?!!

Я сама з Новомосковська, навчалась у 3-й школі, і не пам’ятаю жодного поганого вчителя. Мабуть, у нас таких не було. А от хороших пам’ятаю дуже добре. Наприклад, був у нас такий Анатолій Матвійович – фізик. Який чудовий вчитель! До цього часу я завдяки йому знаю фізику. Мої онуки зараз вчаться в школі, то я їм пояснюю дещо, що вони не розуміють. Дітки питають: «А звідкіля ти знаєш фізику, бабулю?». Вони дивуються, мені ж 66 років... І математику теж непогано знаю. Бо такі у нас в Новомосковську вчителі були.

Жили ми з мамою на Гоголя, 5. У нас велика сім’я була. Важко було після війни, все розбито, розтрощено. Ми своїми, дитячими руками, ліпили лампачі, будували самі хату. Брат у мене служив в Германії, то, зрозуміло, що він сам не будував, але допомагав матеріально. Потім, коли я закінчила Харківський інститут культури, то отримала призначення в Луганськ. І, як це часто буває, вийшла там заміж. В СРСР так завжди було, розсилали молодих спеціалістів у різні місця. Зараз, аналізуючи ту ситуацію, мені здається, що це була така програма – всіх нас змішати. Так, ти приїздиш на нове місце роботи, виходиш там заміж чи одружуєшся, і оселяєшся, освоюєш нові простори.

Новомосковськ і Луганськ – дві половини серця

Луганськ мене прийняв дуже добре. Прийшла відразу у відділ культури міськвиконкому. Коли я приїхала у 1973 році, то там було все дуже скромненько. Але люди хороші, жінки гарні, чоловіки добрі. І місце в транспорті дівчатам поступалися, прості такі були люди. Не так, як у Дніпропетровську, Харкові чи Одесі, де люди, на мою думку, дещо «замысловатые»: одне думають, друге кажуть, а третє роблять. Там люди, що думали, те й казали. Я теж така людина – проста і прямолінійна, то нам не складно було порозумітися з місцевими мешканцями.

Спочатку почала працювати у бібліотеці, яка була в жалюгідному стані і виглядала, як розвалюха. Я відразу взялася за проекти і креслення, треба було дах підіймати. Дуже багато роботи було, але мене на роботі помітили. Бачили, що я працюю зі школами і інститутами, проектними організаціями тощо. Я така працьовита була, тому що у нас в Новомосковську всі працьовиті. Приємно було, що де я б не йшла, а Луганськ – велике місто, то мене всі знають і вітаються, і моє ім’я звучить. І я нічого такого надзвичайного не робила, просто сумлінно працювала.

Потім була призначена директором міського будинку культури, потім парку культури і відпочинку. Вибачте мене, але, я вважаю, що навіть у Дніпропетровську таких парків не було, як у Луганську. Може наші парки були й не такі великі, але роботи туди багато було вкладено. Ми в СРСР входили в десятку кращих парків країни, не враховуючи столичних парків. У мене там було багато однодумців. Не дивлячись на те, що тодішнє керівництво було партійним, але воно часто не лише підтримували ідеї, але і надихалися ними. І з того часу, як я почала працювати в Луганську, культура в нас дуже піднялася. Я не хочу сказати, що це все завдяки мені, але й мій внесок там є і немалий. У той час і музеї почали відкривалися, і театри. Український театр нове приміщення отримав, і російський драматичний, і філармонія. Спочатку було маленьке музичне училище, потім воно розширялося, росло, перетворилося в коледж, а потім це стала Академія культури. Там такі діти були творчі, а які викладачі... Я спочатку дуже хвалилася тим, що я родом з Дніпропетровщини: От там культура! А зараз мені плакати хочеться, тому, що луганська культура неймовірно виросла, а може й переросла на той час дніпропетровську. Звичайно, у нас в області теж чиновники крали, і крали багато. Оця єфремівська мафія, з якою я боролася.

Але все-таки, якось до культури ставилися серйозно. І до культури побуту теж. Двори у нас, в Луганську, які чисті були. Конкурси чистоти між будинками, між кварталами проводили. Наш квартал «Южний», де я у активі була, перше місце займав в області із благоустрою. Я саме відповідала там за благоустрій. І контейнери ми поставили нові із роздільного сміття. Спочатку у людей був спротив. А потім, побачили, що і гарно, і чисто, і мух немає. І бювети поставили. І квіти в кожному дворі розвели. І під’їзди, а ви ж є знаєте, які вони були – розписані і брудні. І які стали...

Тут, у Новомосковську, я знімаю квартиру, начебто воно й не моє, але все одно вважаю, порядок повинен бути. Інколи тим, хто розсипає сміття роблю зауваження. Ось восени виходжу в двір і починаю гребти листя, бо я так звикла. Потім викопала яму і листочки туди згребла.

Через рік то дуже хороша земля буде. Туди квіти можна буде саджати. Але я не тільки порівнюючи Луганськ і Новомосковськ, критикую останній. Я все помічаю, і в Новомосковську мене багато тішить.

Ось асфальт поклали на вулиці Шевченка, а яку площу-красуню зробили, а 4-ту школу. Серце просто співає, і радісно мені від того! А скільки мені треба для радості? Повірте мені, я й при посадах була, мені теж намагалися хабарі носити. Я їм казала, люди добрі, ми всі помрем, в мене одна печінка, один шлунок, і я можу з’їсти тільки одну котлету в неділю. Хіба ж можна так гребти тільки під себе і плювати під ноги іншим? Моя мама колись в Новомосковську в далеких 50-х відповідала за санітарний стан у місті, вона ходила акти писала, щоб сміття не було, щоб цвів Новомосковськ і разом з ним наша Україна. Вона хотіла, щоб гарно скрізь було у людей. Всього не захапаєте і не загребете.

Радість дають зовсім інші речі. Як мені радісно на душі, коли їдуть гарні машини і в них гарні люди, коли бачу весілля, коли діточки бігають...
А коли я поїхала в Луганськ 9 вересня, а там жодної дитиночки, жодного голосу, жодної машини... Місто, в якому проживало 500 тисяч людей, вимерло. І тільки тіні вийшли із підвалів, схопили хліб, який завезли, і знову щезли. Ні світла, ні газу, ні води, нічого не було, ніякі виробництва працювали. Це дуже страшно було бачити. Наш «Южний» – наш найкращий квартал... Його бомбили так, як жоден інший. Біля мого будинку стояли сепаратисти, як їх називали. А з моєї точки зору, бандюки і наркомани. Я їх по-іншому ніяк назвати не можу. Вони столи із мінометами, із гранатометами, і стріляли від нас на казарми митниці. Луганські діти-солдатики там служили. Зверталася до них, що ж ви в цих луганських дітей стріляєте? Вони ж присягу давали. І вони ж теж у відповідь будуть до вас стріляти. Дивуюся, як вони могли все людям у мізках перекрутити?!!

За доносом – на розстріл

Це страшне... Я поїхала звідти в червні. Але я хочу отримати від них (сепаратистів) відповідь: «За що і навіщо ви катували людей у підвалах?». У нас головою нашого кварталу був чоловік – спокійна, витримана людина. Саме при ньому цей квартал перше місце зайняв. Ця людина все робила добре тільки для людей, для покращення їх побуту і комфорту. Але ті, хто ненавидів його, «злили». Такі доброзичливці завжди знайдуться. І вони (ополченці) вкинули його у підвал. Його спасли його діти – одній дитині 4, іншій – 7 рочків, і ще чужа дитина – його хресниця – сирота, 8 років. Прийшли і забрали. Це вже коли ми його знайшли. Його мучили, били, нічого в нього не знайшли. Символіку українську шукали. За символіку – все! Можливий розстріл. А ще приплели, неначе цей чоловік, коли з гранотометів лупили, поставив ворожих снайперів і наводчиків. Які і де в нього снайпери?!! В нього діти маленькі, йому до війни ніякої справи не було. Його виводили декілька разів розстрілювати, вирок зачитували, потім не приводили у виконання. Уявіть собі, от вас взяли і кажуть, що вас будуть розстрілювати в такий-то час. Ви підготувалися, а вони не йдуть і не йдуть. День, два, три. Потім кажуть: «Вас, можливо, будуть обмінювати на когось». Потім знову, нікого не знайшли, будемо приводити вирок у виконання. Знущання – спочатку фізичне, а потім моральне. Фізичні рани позаживають, а моральні – на все життя. Його взяли в шортах і майці, і в підвалі довго тримали. І я бігала-бігала, кого тільки не підіймала. І ці кажуть: «У нас немає», і ті кажуть: «У нас немає». Їх там ціла купа була бандюків. Спробуй розібратися! А потім я його знайшла. Після звільнення його вивезли в Дніпропетровськ волонтери, там він лікувався у 4-й лікарні. Це я тільки один такий жахливий приклад навела. А їх безліч.

Я дуже люблю Луганськ, я дуже люблю Новомосковськ. В моїх снах завжди випливає картина Новомосковська мого дитинства, старий вокзал, Свято-Троїцький собор, річка... Собор в той час зрушити хотіли, а моя мама з такими ж, як вона, добились, щоб там хоч музей відкрили.

Згадую, що тоді багато моїх вчителів піднялися, і завдяки позиції цих людей церкву все ж не зруйнували. І, звичайно, велика подяка Олесю Гончару. Він теж спасав собор, написав відомий твір. Ви це добре з історії і літератури знаєте.

А річка... Самара. Як можна таку річку не любити. У цій річці ми проводили всі канікули. Ракети і теплоходи по ній ходили. Але я не тільки живу спогадами. В Новомосковську з’явилися нові прекрасні місця. Яка зараз гарна набережна. Мій онук – саксофоніст, і він грав на ній. Він брав участь у концерті. Народ дуже добре це сприймав. Започаткована дуже гарна ідея проводити концерти на набережній. Таку набережну я тільки з Ялтою порівняти можу. Душа радіє! Під час нашої молодості це було місце зустрічей. Сюди сходилося все місто.

У кожному місті є своя культура. Так, згадую, що у Новомосковську завжди було престижно гарно вдягнутися. І жінка у Новомосковську не сміла вийти у місто, якщо вона не привела себе в порядок. Не кажучи, піти на ринок. Це був особливий ритуал – як вбратися, як спілкуватися, як робити покупки. Це важливі моменти. Свої традиції були і в Луганську. При мені нові мікрорайони будувалися. Ми жили добре – вдягнені, взуті, нагодовані, в теплі і добрі. І раптом всі піднялися – ми не хочемо годувати Західну Україну. Хто це людям навіяв, неначе якусь програму в мізки поставили. Єфремов постійно був на телебаченні, такий спокійний із кам’яним обличчям щось віщав. А хто він такий? Люди, які з ним працювали, казали, що він ніхто-ніщо і звати ніяк. Він на заводі Леніна працював, і там казали, що більшого лайна складно знайти. Доносчик...

Коли він заходив у відділ, то всі замовкали.

Я нікого не звинувачую, але вважаю, що люди помиляються. На біле чорне, і навпаки.

Висловлювати свою думку було небезпечно. Багато людей дивляться російське ТБ. А там казали, що всі елементи життєзабезпечення дає їм Росія. Я дискутувала з цими людьми, я казала, що це Україна вам дала воду, газ, світло. Кажуть, а там десь тягнуть нові кабелі… Питаю, а по якому каналу росіяни пустили дніпрову воду?! І навіть, приперті беззаперечними аргументами, ці люди говорили: «Если и так, то Украина нам обязана это все давать».

Чекали на Путіна, що він дасть їм величезні пенсії. Я була головою кооперативного будинку і питала тих, хто з іншою точкою зору: «От у нас в будинку скільки працюючих мешканців?». Нарахували 15% – бюджетники і підприємці, а 85% пенсіонери. Я їм казала: «Кому ви потрібні, хто вас візьме на забезпечення?». Прозрівають одиниці, а у інших є така особлива фраза: «Ну, ничего сейчас наши придут и дадут им по зубам».

Наші – це ополченці, а ті – то «нацики», як їх там називають. А нічого, що так звані «нацики» – це теж чиїсь діти, і якщо ви будете стріляти, то вони вам теж будуть відповідати.

Ви ж самі їздили на західну Україну і потім були вражені, ой, яка там краса, а які люди, а які господині! То, що ж вам зараз не сподобалося? За що ж ви їх так ненавидите? «А вот они к нам идут!» Приводжу приклад, у вас є хата і хтось до неї вдерся і відібрав її сонячну частину, як ви будете поступати? «Ну, это не правильно!». А я кажу, це ж саме і Україна. Причому, Партія регіонів там завжди була при владі, «нацики» вами не керували, і податки ви намагалися не платити і залишати їх тут. Всі жили дуже добре і хотіли жити ще краще. Мені здається, що люди спочатку перелякалися, а потім стали себе самовиправдовувати.

Рік тому деякі луганчани навіть сміялися, пограються ті мітингуючі та розійдуться, ніхто не міг собі уявити, чим це може закінчитися. У нас у Луганську величезні ринки, не хочу образити Дніпропетровську Озерку, але порівняно з луганськими виглядала, як бідна родичка. Кожен був занятий своїми справами. Хтось там десь мітингує, хтось десь там щось творить. Думали, що саме по собі пройде. Не пройшло. Все розбомбили, все розграбували. А зараз там на посади росіян призначають. З Ростова-на-Дону їдуть, з інших міст.

Бійка біля пам’ятника Шевченка – це не наші люди

Рік тому, 9 березня, у Луганську проходив заздалегідь оголошений мітинг, присвячений 200-річчю Т. Г. Шевченка. Його пам’ятник стоїть в центрі міста в дуже хорошому місці. На урочистий захід прийшли представники наукової та культурної спільноти, освітяни, просто прихильники творчості Кобзаря. З національними прапорами і квітами. Було багато дітей. Навпроти, через дорогу зібралися проросійськи налаштовані люди.

З того боку через підсилювачі лунали дуже різкі висловлювання, дурощі і грубощі. На сцену піднялася жінка з Оренбургу, сама етнічна росіянка.

Колись мандруючи далями СРСР разом з чоловіком, він був військовим, вона натрапила на бандуру і закохалася у цей інструмент. Уявіть собі картину – біля пам’ятника Шевченку росіянка на бандурі грає пісні на слова Кобзаря. І тут цей чорний 5-ти тисячний натовп (а нас чоловік 500 було) з диким криком: «Бей бендер!», ринувся на беззахисних людей. В цей час я повернулася йти до театру української драми, де в мене була призначена зустріч. І тільки почула позаду якийсь шелест і шурхіт. Різко розвернулася, розкинула руки і крикнула: «Куди? Там діти! Там поважні люди!».

Якби мене наші хлопці з мітингу не вирвали, то, мабуть, цей несамовитий натовп розтоптав би мене. Я можу вас запевнити, що ті проросійські активісти були не нашими. Я людей у Луганську дуже добре знаю. І мене знають, я йду по місту, зі мною всі вітаються. А тут обличчя не знайомі, акцент московський чи рязанський, але не луганський. Наш говорок дуже впізнаваний. Їх привезли на якихось машинах і автобусах, вони «заварювали кашу», а місцеві «активісти» вже потім приєднувалися до них. Ось так все починалося в Луганську рік тому. Ви питаєте, коли я звідтіля виїхала? Можу запевнити вас, що я переконувала людей до останнього, боролась за них до останнього. І тільки, зрозумівши, що це вже небезпечно для мене і моєї родини, виїхала з Луганська.