Завтра була війна: Луганськ рік тому (продовження)

Завтра була війна: Луганськ рік тому (Продовження, початок у № 68 від 11.03.2015)

У попередньому номері НС ми опублікували зворушливі і надзвичайно відверті спогади нашої землячки Світлани (ім’я її ми змінили з огляду безпеки), яка волею долі потрапила до Луганська. Там пройшли зрілі роки її життя. Своєю сумлінною працею вона багато зробила для розвитку цього міста, особливо у сфері культури. Але вимушена була повернутися на батьківську землю у якості біженки. Унікальними спогадами про драматичні, а часом трагічні події, які розгорталися у Луганську рік тому, вона поділилася з нашими читачами у попередньому номері газети, але не менш цікавими є роздуми і власне ставлення нашої землячки до того, що відбувається на сході України. 

Завтра була війна: Луганськ рік тому (продовження)

Роки три тому мені якось зателефонували мої колеги у Луганську і запросили на захід, де буде розглядатися питання щодо захисту російської мови. Я їм відверто відповіла: «А що російська мова потребує якогось особливого захисту? Що 140 мільйонів росіян не можуть її захистити? Захисту потребує українська мова. Я - українка, розмовляю з вами зараз російською мовою. Я 40 років у Луганську прожила, то й вже забула українську. То, може, треба рятувати мене? Може, це я себе загубила серед вас. Може, це треба робити?». І мабуть, я таки винна, як і всі українці Сходу. Я в культурі працювала, і зараз себе питаю, чому я не розмовляла українською мовою? Усі російською, і я російською. А я ж ніколи цього не соромилася. Усім казала, що я - українка. Було мені ще й таке. Якось, ще в 90-ті роки, дивилася український телеканал. Коли заходить мій чоловік, він ленінградець, і з порогу: «А что это ты смотришь дебильный канал и еще и на дебильном языке?». Я підіймаюсь і кажу: «Чоловіче добрий, ось поріг, і щоб я більше тебе не бачила!». «А что случилось?», – питає. «Ви мене дуже образили! Дебілкою мене назвали», – відповідаю. «Как?!!!», – дивується чоловік – «Этого не может быть!». «Я – українка, – кажу, – І це – моя мова. І якщо мова дебільна, то виходить, що і я дебілка! Ти зараз знаходишся в моїй хаті, на моїй землі і мене принижуєш!». «А что ты хочешь сказать, что на этом языке можно изучать высшую математику?! – не вгамовується чоловік. «Ні, можна вчити математику болгарською, литовською, польською, вірменською, де населення країн – 3-5 мільйонів, а народу в 50 мільйонів, ні? Українців немає ні в Канаді, ні в Аргентині, ні в США? І математику не можливо вивчати українською! А я вчила, і знаю її краще за тебе». Після цього як «пошептало», потім він став прибічником Ю. Тимошенко, В. Ющенка, і його друзі теж. Розумієте, їм колись заклали таку програму зверхності до всього українського.

Нас завжди навчали шанувати російську мову. Російська мова дуже багата, чи можу я відмовитися від Толстого чи Достоєвського? Чехова чи Шолохова? Мені приємно чути, коли росіяни розмовляють між собою чистою мовою, не тією, що з «матерком», що, нажаль, стала загальноприйнятою у побуті. А як мені приємно, коли молоді люди щебечуть гарною українською мовою, це, як пісня. А які є такі влучні українські слова, які важко перекласти російською мовою, не втративши первісного значення. Нам теж не потрібно було робити переклади Пушкіна чи інших поетів і письменників українською, мені це не подобається. Ми не невігласи, щоб не спромогтися читати у оригіналі. Це занадто. Мені здається, це так тільки шкідники роблять. До фанатизму нічого доводити не треба, все повинно бути в розумних межах...

Чого я себе загубила? У мене й вишиванка є, й рушники, й петриківський розпис. Усі заходять і всім подобається. Точніше, подобалося... Тепер зовсім інша обстановка на Луганщині.

Коли я приїхала з Новомосковська до сестри в Запоріжжя, мені було 15 років. Я гуляла з її маленькою дитинкою, і мене щось запитали, я відповіла українською мовою, як тоді всі з мене сміялися. Я замовкла на місяць, за місяць я вже розмовляла російською. Так хто у нас коли притісняв російську мову? І коли Путін сказав, що тут треба захищати росіян... Від кого і від чого? Зараз у підвалах наші українці, замучені.., де за українську символіку можуть розстріляти. Я всім казала в Луганську, що тут Україна.

Коли я на Дніпропетровщину повернулася, то довго ще не могла так с прапором вільно ходити. Коли я бачила тут людей і машини із українською символікою, то підходила до тих людей і казала: «Я дуже вам вдячна!». Вони дивувалися: «За що?». «За те, що ви сміливі люди і так відкрито показуєте, що ви за Україну! Треба, щоб так завжди було. І коли тут кажуть: «Пам’ятай, чужинець, тут хазяїн українець», то я це підтримую. Ну, уявіть собі, що я б була росіянкою чи українкою, приїхала, наприклад, до Франції і починаю там встановлювати закони, які мені подобаються. Яке буде до мене ставлення? Чи, наприклад, прийду у ваше помешкання і почну керувати: це приберіть, це переставте. Коли ви приїхали в Україну, то поважайте господарів, і будуть поважати вас. Будь ласка, вносьте свої пропозиції для розвитку, а не на гноблення тих людей, які тут живуть. Тоді вся наша земля буде квітнути і всі будуть щасливими.

До Кучми можна по різному ставитися, але він першим написав книжку «Україна – не Росія». Дивилася нещодавно документальний фільм Кончаловського з ним і заповажала Кучму як президента. Як би там не було, але і зараз він займає активну позицію і бореться за Україну.

Я не багата людина, а зараз зовсім стала бідною. Бо там у Луганську у мене було все – квартира, добре облаштована, і дача. У мене відповідальна робота була, і я була шанованою людиною. У мене брат двоюрідний, закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, призначення у Торез отримав. Там він працював, був начальником дільниці, був навіть директором шахти. Там теж був поважною людиною, його навіть єсаулом вибрали місцеві мешканці. Але теж ситуація змінилася, за ним прийшли, і він городами-городами, у чому був вдягнутий, у тому і втік. Зараз він тут купив в селі малесеньку хатинку, ремонтує її, а діти його всі тут.

Складно будувати відносини родичами в Росії. Я їм сказала, що я вас настільки люблю, що ображати вас не хочу, а слухати вас немає сил. Якщо вони, рідні мені люди, підуть на мене війною, я буду стояти мовчки і плакати. Як це пережити?

Ось у мене була дача, вона стояла на пригорку. Раніше дачі давали у найнепридатніших місцях. Але ми, українці, а тим більш новомосковці, люди працьовиті, довбемо, землю завозимо, підкидаємо добрива… І ось вибудували дачу власними руками. Вона знаходиться недалеко, 10 км від дому. Там через Краснодон і Новосвєтловку пряма дорога йде до Ізварино, куди наступали війська. І воєнну техніку бойовики поставили в посадці поряд з нашими дачами. Я приходжу туди, а їх там повно, посадка забита ними. Йду до голови правління дачного кооперативу, питаю, чого ви їх сюди пустили. А він відповідає, а що я маю робити, якщо вони прийшли з автоматами і ні в кого дозволу не питали. Я кажу, що ми мали протидіяти, прийти сюди всі і сказати, щоб йшли звідси. А сусід по дачі каже, а я вже водички хлопцям приніс. Розбомбили тих бойовиків в пух і прах. І з моєї дачі, мабуть, мало що залишилося. Але страшнішим було те, що від моєї дачі стріляли по станиці, а в цій станиці батько мій похований. Я до Путіна подумки зверталася, ось ви така багата людина, вам, що не вистачало моїх 6 соток? Я ні в кого нічого не вкрала, працювала все життя. У мене 50 років стажу, я заробила це, я своїми руками її ліпила. І мого батька ви розбомбили, там, у могилі йому спокою не даєте. Що вам не вистачає для повного щастя? Чого ви туди наповзли?

Дуже прикро, коли я зустрічаю переселенців, які починають обурюватися, звинувачувати українську владу. Я їх завжди питаю, звідкіля вони приїхали і чому саме в Україну. Можливо, я надто емоційна. Але я говорю правильні речі, запитуючи, чого вони сюди їдуть. Якщо не згодні, їдьте в свою Росію і просіть там допомоги. Деякі заперечують, мовляв, кожна людина має право на власну думку. Кажу має, але хай тримає при собі. А тут думка повинна бути одна – єдина, неподільна Україна! І хазяїном повинен бути українець, не за національністю (це може бути єврей чи вірменин), а за громадянською позицією і духом. І якщо ми не будемо себе цінувати, а інших ставити на місце, то нічого доброго не
буде.

Коли я сюди приїхала, ні ложки, ні виделки, ні тарілки – нічого не було. Що схопила, те й взяла. Я завжди беру простирадла, рушники, ложечку одну взяла, Але в мене є внуки і діти…

У мене, я знаю, і в самої є недоліки, я нетерпляча, можу інколи людину образити. Потім, звичайно, визнаю свої помилки. Я навіть з Богом сперечалася… Звичайно, я була під враженням від тих кровавих подій, у важкому психологічному стані, хоча я віруюча людина. Того разу я була в церкві, стала на коліна і звернулася до Бога зі страшними словами: «Який же ти, кровожерливий, тобі все мало. Ти все можеш, ти всемогутній, і я визнаю, твою всемогутність. А чого ж ти п’єш кров українців? Навіщо це ти робиш?». Після цих слів мою хату розбомбили...

Міна влетіла в квартиру. До цього вона стояла ціла. Коли я дізналася, співставила час, це було саме тоді, коли я прогнівила Бога. Я усвідомила, що наробила. Просила вибачення, молилася, просила, щоб закінчилася війна... За 2 дні настало перемир’я. Бог є, і він, дійсно, всемогутній, але він хоче, щоб ми самі усвідомлювали свої гріхи, що ми робимо. Ми ж створені за образом та подобою його. А ми про це забуваємо. Ми повинні нести в цей світ любов, а ми гніваємося. Треба дивитися в свою душу.

... Я думаю, що це все одно скінчиться. Але, мабуть, щоб дізнатись, що таке солодке, то треба попробувати гіркого. Мабуть, все повинно врівноважуватися. Щоб пізнати, що таке щастя, мабуть, треба трохи ковтнути і горя, і нещастя. Хоч і кажуть, як могло таке трапитися у ХХІ столітті, та я думаю, що це, як нарив, який повинен був прорвати. У моду ще в 90-х роках ввійшло, гроші-гроші... За них можна задушити один одного. Людина людині - вовк. А треба змінювати цінності, не гребти тільки собі, допомагати іншим людям, робити добро, і тоді світ зміниться навколо нас.