«Завжди мріяла про дівчинку…»

Наталя Іванівна Падашуля – начальник управління освіти Новомосковської міської ради. На сесіях її бачать доповідачем із важливих для життєдіяльності міста питань. Педагоги та директори шкіл сприймають, у першу чергу, як начальника. Але за лаштунками робочого життя – зовсім інша історія.

Наталя Іванівна Падашуля – педагог не тільки за освітою, а й за покликом серця. Хоч і мріяла в дитинстві бути кондитером, але коли підросла, то зрозуміла, що сімейна традиція - дві старші сестри Наталії вже працювали педагогами – не випадковість, і теж пішла цим  непростим шляхом. Загалом усе, як у всіх: заміжжя, два сина-багатиря й очікування онучки. Наталія Іванівна завжди мріяла про дівчинку, та Бог дав двох хлопців – гріх жалітися! Втім, мрії здійснюються тоді, коли ти цього вже майже не чекаєш. У травні в родині з’явилася дівчинка, якій судилося стати Наталії Іванівні за доньку. 

«Завжди мріяла про дівчинку…»

- Як сталося, що у Вас з’явився новий член родини?

- На жаль, життя нам інколи підкидає такі сюрпризи, до яких не готовий, але маєш це робити. Товариш мого чоловіка, з яким вони разом служили в армії на Байконурі, нині дуже хворіє. Його дружина померла чотири роки тому та залишила чоловікові донечку 5 рочків. Тяжко хворий, він не може її виховувати і доглядати, як годиться, тому звернувся до нас із проханням, щоб ми взяли її до себе. Як складеться далі життя, час покаже. Для мене Кіра - донька. Вона живе у нас із травня. Вже звикли одна до одної. Знайшли спільну мову. Кіра відвідує ДНЗ, займається в  танцювальній студії в палаці «Металургів». Дівчинка дуже активна, комунікабельна. Як будь-яка дитина, вона потребує любові.

- Важко було наважитись?

- Ми не могли вчинити інакше. Якось пришла з роботи, а чоловік сумний, розповідає, що його товариш, якому 47 років, тяжко хворіє - треба його навідати. Коли я побачила, в яких умовах той знаходився, то це не передати словами… Дівчинки тоді не було вдома, він увесь час її передавав комусь, платив людям – тільки б не забрали у дитячий будинок. Тоді я зрозуміла, чому не допомагають соціальні служби, хоча б хліба купити, - він же не звертався, щоб не втратити дитини. Посеред кімнати - старий стілець, на ньому - швабра – це був «штатив» для крапельниці. Людина два тижні після операції, картина  жахлива. Він навіть із лікарні повертався сам. Кіра була йому поводирем. Вони дійшли до маршрутки, їм поступилися місцем, бо бачили, у якому він стані, а 5-річна дитина вела його за руку. Страшно… Іншого рішення я не могла прийняти. Ми її забрали. Зараз ми тримаємо зв’язок із її татом, відвідуємо його. По можливості допомагаємо, він же залишився зовсім один. Забираємо його з Дніпропетровська до себе інколи, коли йому дозволяє здоров’я. Один раз він був у нас 4 дні. Морально йому, звісно, тяжко, але дівчинці це вкрай потрібно. Вона дуже скучає за ним. Телефоном спілкуються щодня.

- Як вона до Вас звертається?

- Спочатку вона була, як їжачок, бо для неї ми були чужі люди. Першим на це звернув увагу молодший син. Каже, що треба якось визначитись, бо Кіра щоразу, коли хоче звернутись, не наважується заговорити. Якось ми сіли вечеряти, я кажу: ми ж подруги, так? Називай мене Наташа, але вона так жодного разу і не назвала по імені. А за три тижні, повезли Кіру на море, вона ніколи там не була. Вже там вона відтанула й уперше назвала мене мамою, а чоловіка - татом. Так тепер і називає нас. Вона знає, що той тато – її, а цей тато - наш. А за кілька тижнів вона запитала у мого чоловіка: «У мене тепер одна мама і два тата?». Чоловік відвернувся, щоб вона не бачила сліз в його очах, відповів: «Якось так…». Ми бажаємо Кіриному татові здоров’я, але, на жаль, доля сувора. Діагноз невтішний, він про це знає. Шансів фактично не має. Він виконує всі накази лікарів. Та бувають такі напади, що йому просто несила жити. Але він знає, що не має на це морального права, бо є дитина. Скільки відведено, треба терпіти… і жити… для неї.

- Як Ваші сини сприйняли поповнення родини?

- Діти з розумінням поставилися. Вони десь далеко у душі були готові, що щось подібне може статися. Кілька років тому була ситуація, коли я мало не наважилась на усиновлення. На опікунській комісії у виконкомі розглядали випадок – дівчинка була під опікою 8 років, а потім від неї відмовилися. Я слухала цю маму і не розуміла, як можна викинути дитину, як кошеня? Мені було шкода дівчинки. Чоловік запропонував: давай візьмемо до себе. Нагукали синів, вони кажуть: як хочете, Вам вирішувати. Але для тієї дитини швидко знайшлись інші опікуни. І питання вирішилося. З Кірою геть інша ситуація – не стороння людина попросила про допомогу.

Ми озвучили рішення дітям - вони підтримали. У них же сестрички не було, тому зразу її полюбили. Вадим, старший, одразу подарував Кірі велику м’яку іграшку, яку купив для очікуваної донечки – невістка вже була вагітна. Менший син, 19 років, теж ставиться до неї з трепетом. Зазвичай Кіра спить у своєму ліжку в своїй кімнаті, але у вихідні ми дозволяємо їй зранку приходити до нас, і між нами вона досипає. Буквально тиждень тому, рано-вранці у суботу зателефонувала невістка, що, мабуть, починаються пологи, ми з чоловіком схопились і поїхали в лікарню. А молодшому говорю: як Кіра прокинеться, нагодуй, наглянь, словом. Приїжджаємо, а вона, як принцеса, з хвостиками, зачесана. Та він же ніколи дівчат не заплітав, а тут впорався! На роботі, коли показала фотографії, всі кажуть: Наталія Іванівна, то вона схожа на Вас. Значить Бог подарував нам таке щастя. Головне - щоб було здоров’я, і хочемо виховати її хорошою людиною. Думаю, все вийде у нас.

- У Вас – сини. Як ви себе почуваєте, виховуючи дівчинку?

- Знаєте, я завжди хотіла донечку, і ми вже на онучку налаштовувалися, так тішилася, що хоч онучка буде. За віком я бабуся, а тут – мама. На вулиці, хто почує, запитують, я бабуся чи матір, а Кіра з гордістю заявляє: «Це – моя мама».

Коли збираємося, я - на роботу, вона – в садочок, вона розмірковує: «Ти яку сукню вдягаєш, матусю? А мені яку оберемо?». Слідкує, щоб я гарно виглядала: «Мамуню, ти губи не нафарбувала». Чоловік сміється, каже, що тепер у нас повна ідилія. Вона тягнеться до всього. Приходжу з роботи, вона біжить до мене, а що ти будеш роботи,  я хочу тобі допомагати. Не відходить від мене. Залучаю, привчаю. Чоловік - окрилений. Лежить на дивані, вона підійде, обійме, щось на вухо йому шепотить, аякже, донька - не син. Чоловік тоді готовий на все, я його сварю, щоб не балував. Надмірна любов – не завжди добре для дитини. Вона все розуміє, відчуває. Дуже бережно ставиться до іграшок, ми ж кімнату для неї облаштували. Дитина – нерозпещена, в неї – нещасна доля, їй не вистачає материнської любові. Раніше я приходила додому - і відразу до праці: на роботі не встигаєш усе поробити. Тепер я переключаюся на неї, бо вона чекає, обіймається, розпитує. Коли вона засинає, тільки тоді настає мій час. Зараз, коли з’явилась онучка, їжджу й туди майже кожного дня. Хочеться й там побути, обіцяла синові допомогти, та не можу кинути Кіру. Вчора їдемо з лікарні, кажу чоловікові, мені здається, що не додаю Кірі уваги.  Робота - пологовий будинок - дім. Немає коли спілкуватися. Я її швидко купаю і вкладаю спати. Не вистачає часу. А чоловік каже: перед вихідними клади спати пізніше – нагуляєтесь. А я боюсь їй режим порушити…

- Виховні моменти трапляються?

- Кіра з характером. Я своїм дітям, мабуть, менше приділяла уваги. Виховні моменти у нас на кожному кроці. Зі синами була би різкішою, з нею -  не можу. Намагаюся переконувати. Усі ми різні, однакових і ідеальних не буває. Але її всі люблять, здається, що вона жила у нас завжди. Фізично дуже тяжко буває -  стомлююсь, а морально – це таке заспокоєння. У житті просто так нічого не відбувається. Коли ми їхали по неї, це було непросте рішення. І в силу своєї роботи і життєвого досвіду, я усвідомлювала, що роблю і для чого. Чесно, як їхала, стала перед іконою і попросила: якщо це - доля, дай мені сили все здолати,  виховати і підняти цю дитину, якщо ні  - відведи. Кіра у нас, і, мабуть,  це - моя доля. Це - велика відповідальність. Виховуємо на кожному кроці, наводимо приклади їй. Розумію, якщо зараз йтиму їй на поступки, згодом вже буде запізно. Вона аналізує свою поведінку і, коли розуміє, що була не права, вона приходить і каже, що все зрозуміла, більше так не чинитиме і просить вибачення. Вона дуже змінилися, притерлася вже до нас і ми звикли до неї.

- Зі статусом уже визначились?

- Документи на опіку ми вже подали. Коли мене направили на курси опікунів у Дніпропетровськ, спочатку не хотіла, але зараз рада, що поїхала. Почерпнула для себе багато цікавого і нового у вихованні дітей, незважаючи на власний педагогічний досвід. 

Протягом бесіди в  обох не раз наверталися сльози. Кірі вже пощастило, вона знайшла своїх нових батьків. А скільки ще таких малят? Які залишились без нагляду і не знають куди прихилитись? Шкода, що не у кожної жінки таке велике і гаряче серце, як у Наталії Іванівни Падашулі. Світ став би набагато кращим.