Жіноче обличчя Будинку культури

Колись дослідники історії Новомосковська обов’язково напишуть томи про роль жінки в розвитку міста. І тоді в центрі уваги, безперечно, буде Міський Будинок культури, який багато років розвивають талановиті, непересічні та віддані жінки.

Жіноче обличчя Будинку культури

Значить я недарма тут

Людмила Михайлівна Сергеєва 28 років присвятила цьому храму мистецтва. Вона працювала тут і за радянських часів, і в буремні 90-ті, коли, здавалось, про культуру ніхто й не згадає. Працює зараз, на цивілізаційному, світоглядному зламі епох.

Мистецтво було в її житті з дитинства: грала на баяні. Потім навчалась в Дніпропетровському училищі культури і навіть закінчила Вищу профспілкову школу культури в Ленінграді. Після навчання у культурній столиці уже неіснуючої країни залишились спогади про білі ночі, про визначну архітектуру та неймовірні театри.

Але рідний Новомосковськ не міг втратити вірну доньку. І потім був міський будинок культури.

Юна Людочка прийшла спитати, чи немає тут вакансії. І так з методиста, художнього керівника виросла до директора.

Цей зріст став можливим, бо колектив сприйняв її, як свою. Яскравим доказом цього є той факт, що попередниця Людмили Михайлівна на посаді директора Ольга Іванівна Коновалова і зараз працює в будинку культури.

У мурашнику творчих колективів, свят та визначних дат непосвяченій особі легко загубитись, втратити те, що об’єднує цей складний механізм творчих працівників.

Людмила Михайлівна говорить, що їй вдається це завдяки добрій школі.

«Може, щось і не виходить, але помилок немає у того, хто нічого не робить», - каже вона.

Натхнення і силу працювати черпає від вдалих заходів. Людмила Михайлівна говорить, що немає нічого кращого, коли люди дякують.
«Коли вдається подарувати людям відпочинок і задоволення, це дорого варто. Значить недарма я тут», - говорить директор.

Але за лаштунками кожного свята знаходиться справжня робоча кухня, велика відповідальність перед колективом і глядачем.

Для величезного мікрорайону Новомосковська Міський Будинок культури – єдине серце культурного життя, розвитку та дозвілля. Далеко не кожен мешканець чи, тим більше, дитина може дозволити собі їздити до центру міста на заняття або для відпочинку.

Може, щось і не виходить, але помилок немає у того, хто нічого не робить. Коли вдається подарувати людям відпочинок і задоволення, це дорого варто. Значить недарма я тут.

Виправдати покладені на культпрацівників сподівання завжди було непросто, а зараз стає ще набагато більш складно. Якими б піднесеними не були уявлення про мистецтво, воно не може існувати, а митці не можуть розвиватись без фінансової підтримки.

Костюми, декорації, світло, звук – усе це чималі кошти. Значить треба шукати спонсорів, пояснювати їм, що навіть підкладочна тканина подорожчала з 13 грн до 85. Що маленьким танцюристам не поясниш нічого про курс долара, вони просто хочуть бути найкращими для своїх батьків, для глядачів. Вони мріють показати тут красу, яку відкрили в самих себе.

Незважаючи на всі складнощі, і Людмилу Михайлівну, і її колег відрізняє невичерпний оптимізм.

«Здається що уже старієш, але на роботу йдеш завжди з настроєм. Тут не може бути погано», - пояснює Людмила Михайлівна.
Зараз у її колективу одна мрія – невеличка сцена, помост.

Коли час великих свят на відкритому повітрі, якими уже прославився Міський Будинок культури, далеко не всі глядачі мають можливість роздивитись все, що підготували артисти. А це бувають 4-годинні святкові програми! Невеличке підвищення допомогло і б глядачам побачити більше, і артистам яскравіше продемонструвати таланти.

Тому раптом, якщо не знатимете, яку добру справу зробити, щоб вам дуже дякували, згадайте про тих, кому так мало треба для щастя.

Зірки жіночого сузір’я

Комусь може видатись неактуальною потреба творчих колективів, коли у країні війна і більшість ресурсів для фронту та для перемоги.
Важливо розуміти, що перемоги без культури не буває. Мистецтво та культура – це та універсальна мова, яка зрозуміла всім і без додаткових пояснень.

За часів Другої світової війни концерти у шпиталях та навіть на фронті були звичним і потрібним явищем. Зрештою, зараз на сході воюють в тому числі за те, щоб тут, в тилу, життя тривало.

У Міському будинку культури це чудово розуміють. І пам’ятають, як кілька років тому їздили на фестивалі до Луганська, як відвідували Станицю Луганську. Зараз від новин звідти болить душа і розривається серце, але живе надія, що мир повернеться туди, де буяли таланти з усієї України.

Ми працюємо на випередження. Час летить швидко: від свята до свята. Так здається, що щойно було 16 років, а уже страшно згадати. Але такий ритм задає саме життя.

Віра у це підкріплюється тим, як зараз змінились смаки колективів та гостей Міського будинку культури. Якщо раніше діти не надто цікавились українськими піснями та танцями, то зараз самі ініціюють подібні номери.

Нещодавно Клуб шанувальників пісні проводив Свято українського пирога. Потім було свято Явдохи, коли згадували народні прикмети та традиції. І багато-багато таких свят протягом багатьох років створили мозаїчну, але цілісну картину світу новомосковців. І це не дає ані найменших підстав для сумнівів у щирості патріотизму наших містян.

Тим більше, що Ольга Іванівна Коновалова, яка зараз є керівником вокального колективу «Заспів», а 10 років тому передала керівництво усім будинком культури Людмилі Михайлівні, говорить, що вони завжди працювали на випередження.

«Ми працюємо на випередження. Час летить швидко: від свята до свята. Так здається, що щойно було 16 років, а уже страшно згадати. Але такий ритм задає саме життя», - пояснює вона.

Як у кожного, в колективі творчих людей, бувають дискусії, спади активності, емоційна неврівноваженість.

Але вони знають дієвий рецепт боротьби з цим.

«Ми співаємо веселих пісень і танцюємо. Це – найкращі ліки», - пояснює Ольга Іванівна.

«І важливо, що наша Людмила Михайлівна – організатор. Свято – це крапка, від якої відходить багато ниток. І всі нитки мають одночасно прийти в рух. Кожен на своєму місці має зробити все від себе залежне. Їй вдається все це організувати», - додає вона.

Олеся Баглай з колективу «Родичі» підкреслює, що їх музи не мовчать, навіть коли гримлять гармати.

«Спів лікує. Ті 3-4 хвилини, поки звучить пісня, дають можливість людині або зібратись з думками, або розслабитись, розчулитись і дати волю навіть, можливо, сльозам. Це важливо, і для нас артистів, і лікує наших глядачів. Раніше навіть у шпиталях медсестри співали, і тоді траплялись унікальні випадки видужання. Знаючи це, цю роботу не можна не любити», - впевнена співачка.

У будинку культури по секрету розповідають, що пісня лікує навіть старість.

Але керівник танцювального колективу та заступник директора по адміністративній роботі Світлана Олександрівна Вдовіна, напевно, найкраще змогла пояснити головну рису свого закладу: «Жіночий колектив будинку культури – найкращий в місті».